Колишній чоловік Віри прийшов до неї, щоб попросит у борг грошей, щоб квартиру купити. Віра погодилася, але з одною умовою

О шостій ранку Віру розбудив телефонний дзвінок колишнього чоловіка.

– Треба зустрітися, – сказав Віктор. У його голосі чулася тривога. – Не телефонна розмова. А ось прийду, скажу. Чим швидше тим краще. До завтра не зачекає. Це стосується наших дітей з тобою. В тому то й справа! Було б не так важливо, хіба почав би я тебе так рано турбувати, сама подумай? Саме так. Ну так що? Я прийду? Зараз, коли ж ще. Дуже добре.

Тільки ти це, Віра, я поснідати сьогодні не встиг, то ти вже зроби там щось. А яєчня з шинкою? Чому? Тоді ні. Я кажу, що без шинки я яєчню їсти не буду. Сама їж її.

А щось інше можна? Щось серйозніше. Щоб і перше, і друге. Я ж від тебе одразу на роботу поїду. А голодним багато я напрацюю. А від цього, між іншим, залежить розмір аліментів, які я тобі плачу. Добре, не тобі, а дітям. Ну, що ти знову починаєш, Віра? Я ж по-доброму. Просто висловив побажання.

Добре все. Зам’яли. Не треба мені нічого. Кажу, нічого не треба. Обійдусь без сніданку. Діти вдома? Їх не буди. Кажу, хай сплять. Зараз піднімуся. Та тут я. Біля під’їзду твого, де ще.

Віктор набрав на домофоні номер квартири. Двері відкрилися. Плюнyвши тричі через ліве плече, він увійшов до під’їзду. Коли підійшов до ліфта, з нього вийшла жінка з відрами в руках. Заглянувши у відра, Віктор зрозумів, що вони порожні. Він завмер у роздумі. Двері ліфта зачинилися.

«Погана прикмета, – вирішив він. — Не знаєш, чого й чекати. Ні, не поїду на ліфті. Пішки піднімуся. Бо ще застряну. 13 поверх – це, звичайно, високо. Але вкотре перестрахуватися не завадить. Бо всяке може бути. Іншим часом я, може, й не звернув би уваги. А зараз мені ризикувати не можна».

– Чому так довго? — спитала Віра, впускаючи Віктора у квартиру.

— Ліфт не працює, — збрехав Віктор. – Довелося пішки підніматися.

Вони пройшли на кухню. Віктор з тугою глянув на плиту. На ній нічого не було – ні каструлі, ні сковорідки. Нічого. Адже він, поки піднімався, розраховував. Був упевнений, що отримає борщ і котлети з картоплею.

— Що з тобою сталося, Віра? — з гіркотою спитав Віктор, сідаючи за стіл.

– Ти про що зараз?

— Пошкодувала тарілку супу батькові своїх дітей?

– Давай ближче до справи. Для чого прийшов?

«Треба було погоджуватися на яєчню, — подумав Віктор, — а тепер голодним доведеться розмовляти».

– Квартиру я купувати надумав, Віра, – відповів Віктор. – Трикімнатну. На виплаут, на двадцять років.

– Вітаю. А від мене ти чого хочеш?

— На перший внесок гроші потрібні. А в мене їх немає.

– До чого тут я?

— Лише чотириста тисяч.

– Не дам.

«Ну, ти глянь на неї, — подумав Віктор. — Одразу й не дам.

— Я ж не собі її купую, — сказав Віктор.

– А для кого? Для мене, чи що?

— Для наших дітей.

— Ой, тільки не починай.

— Ну, я кажу, для них. Мені вона взагалі не потрібна. Ти ж мене знаєш. Мені й орендованого житла вистачає. І тоді не я до вас, а діти до мене на вихідні чи на канікули приїжджатимуть. А?

— То ж ти до них після нашого розлучення жодного разу й не приїжджав. Значить, не нудьгував. І не дуже вони тобі потрібні були весь цей час.

– Правильно. Не приїжджав. А чому? Тому що не хотів напрягати тебе. І інша річ, коли вони до мене приїжджатимуть. А коли мене не стане, квартира їм у спадок і відійде. Хіба погано? І, якщо хочеш знати, я за ними дуже сумую. У мене ж із близьких нікого, крім вас, немає, Варя. Ти та діти.

– А Тамара?

Віктор насторожився.

– А що Тамара? — підозріло спитав він.

— Хіба вона тобі вже не близька? Віддалилася? Адже заради неї ти мене й дітей покинув. Все з квартири повністю вивіз. Нічого не лишив. Добре, що шпалери в квартирі рідкі, а то б їх забрав.

— Навіщо ти так, Віра?

– Як?

– Жорстоко! — впевнено відповів Віктор. — Я ж не такий, щоб шпалери здирати зі стін. За кого ти мене маєш? Ні, я, звичайно, розумію, що є такі чоловіки, які й шпалери забирають, і розетки. І навіть електричну проводку. Але я не такий. І ти це чудово знаєш.

– Знаю. І тому казки твої слухати не хочу. У тебе тепер Тамара є, от і розповідай це їй.

— Нехай буде тобі відомо, Віра, — ображено, з тремтінням у голосі промовив Віктор, — з Тамарою ми розлучилися. А ти нагадуєш. Мені боляче таке чути, Віра.

– Розлучилися?

– Так! — відповів Віктор і сльоза побігла його щокою.

«Господи, як їсти хочеться, — подумав він, — навіть чашку кави з бутербродом не запропонувала. Зовсім не цінує мене».

Він згадав свою вчорашню розмову з Тамарою.

— Ти головне, Вітя, не кажи Вірі, що ми разом, — навчала Тамара. — Колишні такого не вибачають. Нехай думає, що ми розлучилися. Так воно вірніше буде. Зрадіє і під цю справу дасть гроші.

— А раптом вона, коли дізнається, що ми розлучилися, то мене знову покличе до себе? — спитав Віктор.

— От і добре, якщо знову покличе, — відповіла Тамара, — значить любить. А ти не відмовляйся. Навпаки. Говори, що радий і погоджуйся. Головне, щоби грошей дала.

— Та хіба можна не відмовлятися? Адже я ніби пішов від неї. До тебе. А тепер що? Погоджуватися?

— Нам зараз, головне, щоб вона дала гроші, — відповіла Тамара. – На перший внесок! Розумієш? З тебе не спаде. І якщо вона тебе покличе, ти піди їй назустріч.

– Як це?

— Це, Вітя, простіше пареної ріпи, — роздратовано і сердито промовила Тамара.

— Ну, я чесно не розумію, — мало не плачучи, сказав Віктор. — Не знаю я всіх ваших жіночих тонкощів. А ти, замість того, щоб сердитись на мене, краще поясни толком.

— Відповідай їй тим самим. Скажи, що теж все ще любиш її, і таке інше.

– А про тебе що сказати?

— Про мене скажи, що помилився, — вчила Тамара. — А тепер усвідомив, каєшся, просиш вибачення і готовий почати все спочатку. На новій квартирі. Зрозумій, Вітя, такий шанс упускати не можна. Ціни на нерухомість зростають. Сьогодні тобі випав шанс. Потрібно використовувати. Ти, головне, Вітя, про дітей частіше згадуй. На них напирай. Мовляв, все заради них. І якщо що, можеш їх навіть покликати і до розмови підключити. Але це у крайньому випадку. Якщо Віра не погоджуватиметься. Зрозумів?

Даючи вчора поради своєму коханому, як розмовляти з колишньою дружиною, Тамара не знала всієї правди. Віктор, коли сказав, що банк схвалив його заявку, дещо приховав. Все було дещо інакше. Але про це трохи згодом.

— Так, а… коли вона знову скаже, щоб ми стали чоловіком і дружиною? — дивувався Віктор, — тоді як?

— Погоджуйся, не роздумуючи, — впевнено відповіла Тамара. — Я ж тобі говорю, головне, щоб вона дала грошей на перший внесок. Розумієш? Одружуватися тобі необов’язково. Але погоджуватися на її умови потрібно впевнено. Щоб вона повірила у твої почуття.

— Я постараюся, звісно. Але тільки мені все ж таки незручно. При живій тобі з колишньою дружиною знову починати. Хіба це не аморально?

— Не про те ти турбуєшся, Вітя. Тобі вже сорок років, а ти своєї квартири досі не маєш. У мами з татом зареєстрований. Ось це аморально! І навіщо ти мені такий потрібний?

Образився Віктор на такі слова.

— А навіщо тоді від Віри мене вела, якщо не потрібен? — спитав він.

— Та хто ж тебе забирав? – спокійно відповіла Тамара. – Сам нав’язався. А крім того, згадай, скільки ти мені всього обіцяв? А? Казав, що, як цариця, житиму. Весь світ збирався кинути до моїх ніг. І що? Кинув? Де він той світ тобою обіцяний? Чогось не бачу!

На той момент, коли між Віктором та Тамарою почалися стосунки, Тамара вже купила собі квартиру трикімнатну, але без оздоблення. І на ремонт їй довелося витратити всі наявні в неї на той момент гроші. А в результаті вийшло так, що навіть найнеобхідніші меблі не було на що купити. Квартира є, а меблів у ній немає.

Ось тоді вона і закрутила з Віктором, сподіваючись, що він забезпечить її не тільки меблями, а й ще багато чим.

«Він мене обожнює, — міркувала Тамара, — отже, треба скористатися. А коли набридне, вижену».

А Віктор і радий був старатися. Адже він закохався в Тамару. Та так, що був готовий заради неї на що завгодно. І він був упевнений, що забезпечив свою кохану на повну програму. Бо вивіз із квартири більше, ніж мав право. Всі меблі та техніку вивіз. Начисто. Такі сильні були його почуття.

І ось тепер виходило, що Тамара дорікала Віктора в тому, що він не виконав своїх обіцянок. Віктору, звичайно, таке було чути прикро.

– А це що? — закричав Віктор, бігаючи по квартирі і показуючи на довкола. — Звідки це все, як не від моїх почуттів?

– Подумаєш! — гидливо відповіла йому тоді Тамара. — Шафи старі привіз, а шуму.

– Старі? – обурився Віктор — Та меблі майже нові. І трьох років не прослужили. Скажи «дякую», що при розлученні Віра шум не стала зчиняти. Тому що я обіцяв їй грошима повернути половину вартості.

— Інші чоловіки своїм жінкам квартири купують, — байдуже відповіла Тамара. – А цей? Мотлохякийсь привіз, а тепер кричить. Вимагає, щоби на нього молилися. Не вийде! Я не така, щоб за вживані шафи, дивани, стільці та інше, чоловіків обожнювати. Ось кину тебе, знатимеш.

Допустити, щоб його покинули, Віктор ніяк не міг. Тому що відчував до Тамари дуже сильні почуття. Він пообіцяв, що теж придбає квартиру. Щоправда на виплату, але трикімнатну. Тамарі ця ідея сподобалася. Вона одразу стала з Віктором лагідною. І тому вже наступного дня він побіг до банку, домовлятися.

У банку йому назвали розмір першого внеску, а крім того, сказали, що у його положенні йому потрібен ще й поручитель. Ось про доручителя-то Віктор нічого Тамарі і не сказав. Щоб не засмучувати, сказав лише про перший внесок.

Але першого внеску Віктор теж не мав. І Тамара порадила йому попросити грошей у колишньої дружини. І після цього вона вчила його, як розмовляти з Вірою і як поводитися, щоб вона не відмовилася допомогти з грошима.

Розрахунок Тамари був простим. Віктор придбає квартиру, а вона вийде за нього заміж. Свою квартиру вона здаватиме, а в його житиме.

«Я примушу його працювати так, – міркувала Тамара, – щоб він виплатив цю квартиру не за двадцять років, а за п’ять. А потім щось придумаю, щоб квартира стала тільки моєю, а з ним розлучуся. Не вдасться забрати все, не страшно. Половина квартири, у будь-якому разі, моєю буде».

І ось тепер Віктор сидів на кухні у Віри і клянчив гроші.

Але Віра не погоджувалась. Тоді Віктор покликав на допомогу дітей. Вони на той час уже прокинулися.

– Тату, тату, – радісно кричали діти, – як добре, що ти прийшов. Ти надовго? Пограєш із нами?

З того моменту, як Віктор пішов, його діти більше не бачили. І нудьгували. Тому й зраділи, коли побачили. Адже вони ще маленькі. Старшій дочці шість років, молодшому синові – п’ять.

І хоча Віра їм сказала, що тато пішов і більше не повернеться, вони про це забули, як побачили Віктора.

— Якщо мама дозволить, — сказав Віктор, — я залишусь назавжди. І кожен день з вами гратиму.

– Дозволь, мамо, – кричали діти, – дозволь тату назавжди залишитися і грати з нами. Адже у нас велика квартира. Три кімнати. Місця всім вистачить.

Віктор подивився на Віру.

— Тепер ти віриш, що я на все готовий заради них? — спитав він. – А вони це відчувають. Ти ж бачиш. І заради тебе, Віра, я теж на все готовий. Адже я тільки, коли розлучився з тобою, зрозумів, як я тебе люблю. Не було дня, щоб я не проклинав себе за те, що зробив. Віра, ти мені віриш?

Віпа замислилась.

– Ну чому ти мовчиш? — поспішав Віктор. — Адже справа вірна. Я тебе люблю. Готовий все почати спочатку. І діти наші не проти. Дивись, як вони радіють мені. Тим більше, що я поверну тобі всі ці гроші. Ти ж мене знаєш. І за квартиру, яку куплю, я сам платитиму щомісяця. Ну, хочеш, я тобі дам розписку? А ти тільки уяви, як щасливо ми заживемо. Одну квартиру можемо здавати, а в іншій жити.

— Гаразд, — сказала Віра. – Умовив. Дам тобі грошей на перший внесок. Але з однією умовою.

— З якою умовою?

Віа назвала свою умову.

– Ти серйозно? — злякано спитав Віктор.

– Абсолютно.

— Але ж це… Дуже не просто.

– Згодна. Не просто. Але цим ти доведеш, що твої слова чогось варті.

— Це дуже важке завдання, Віра! Ти навіть не уявляєш.

– Уявляю. Але як інакше я повірю у твою щирість?

– Добре! – рішуче заявив Віктор. – Я зроблю все, що ти просиш. – Але але

– Що? – здивувалася Віра.

— Є щось, чого я тобі не сказав, — нерішуче відповів Віктор. — Справа в тому, що банк згоден дати мені грошей на купівлю квартири, якщо я матиму не лише перший внесок, а й поручителя. А крім тебе, у мене нікого немає, Віра. Стань моїм поручителем.

Віра знову ненадовго замислилась.

– Добре, – відповіла вона. — Якщо ти виконаєш мою умову, я дам тобі грошей і стану твоїм поручителем.

Вони ще трохи поговорили, обговорили всі нюанси і Віктор пішов.

– Ура! — закричав Віктор, коли ввечері повернувся додому.

— Вийшло? — вибігаючи до передпокою, спитала Тамара.

– Все вийшло, – захлинаючись від захоплення, відповів Віктор. — Навіть більше, ніж ми думали.

– Більше? – не зрозуміла Тамара.

– Неважливо. Це не жінка, а… Таку не обдурити — це не поважати себе. Сама проситься.

– Я тебе обожнюю. Ходімо швидше до спальні.

– Давай краще ми зараз на кухню підемо, – сказав Віктор. — Дуже їсти хочеться. А спальня зачекає.

За їжею Віктор розповів, що післязавтра вони з Вірою зустрічаються у банку.

— Довелося багато пообіцяти їй, — сказав Віктор. — Але ж ти мені дозволила? Чи не так?

— Можеш робити все, але тільки не надумай на ній одружитися, — сказала Тамара.

— Про це не йшлося. Потрібно буде зробити щось інше.

– Інше? Що?

— Навіщо тобі це знати, кохана? Адже я погодився, тільки щоб квартиру купити. Але не думаю, що тобі треба знати всі подробиці. Згодна?

— Ти маєш рацію, — відповіла Тамара. — Не хочу чути, чим ви там займатиметеся.

– Розумниця, – сказав Віктор. — Ось тепер я вірю, що ти любиш мене і довіряєш мені.

– Я тобі довіряю, – сказала Тамара, – але хочу бути поблизу, коли ви зустрінетеся з Вірою. Мало що?

— Я тебе сам хотів про це просити, люба, — сказав Віктор. — Тому одразу після роботи приїжджай до обумовленого місця.

У належний час Віктор був у кафе навпроти банку і чекав на Віру. Тамара була там і уважно стежила за тим, що відбувалося. Але Віра не прийшла. Спершу вона дзвонила, що затримується, і просила почекати. Але коли минуло вже понад дві години від призначеного часу, Віра зателефонувала і сказала, що взагалі не приїде.

– Як не приїде? — дивувалася Тамара.

– Сказала, що передумала, – розгублено відповів Віктор, який уже все зрозумів.

— Вона виявилася не такою наївною, як ти розраховував, так? – запитала Тамара.

— Я думаю, що можна все виправити, — відповів Віктор. — Я завтра з нею зустрінусь і поговорю.

— Дивись, Вітя, — суворо сказала Тамара, — не виправиш ситуацію, вижену. Мені такий чоловік задарма не потрібен.

Вони поїхали до Тамари додому. А коли увійшли до квартири, з’ясувалося, що, поки Тамара була на роботі, Віктор вивіз із її квартири всі меблі та техніку, яку колись сам і привіз. Посуд та інші речі лежали на підлозі.

— Я не зрозуміла, — тихо, але грізно промовила Тамара. – Це що означає?

— Чи бачиш, — відповів Віктор. — Віра поставила умову, що я поверну все, що вивіз. За це вона дасть мені гроші. Вона обіцяла, що якщо я привезу їй меблі та техніку, вона дасть гроші.

– Ти навіть люстри забрав! – вигукнула Тамара.

– Ну, так, – сумно відповів Віктор. — Це ж були її люстри.

— Ти ж казав, що люстри твої?

Віктор знизав плечима.

— Хіба це зараз так важливо? — спитав він. — Я обіцяю, що завтра я з’їжджу і…

Віктор не встиг договорити Тамара виштовхнула його з квартири та зачинила двері. А за десять хвилин викинула з квартири кілька валіз із його речами.

КІНЕЦЬ.