Так склалося в житті, що свого часу я поїхала на заробітки в Італію.

Мені на той час було 32 роки.

Доля у мене, на жаль, зовсім не склалася в Україні, тому я вирішила поїхати влаштувати своє життя і заробити гарно грошей саме за кордон, сподівалася, що саме там знайду своє щастя.

Спочатку я шукала роботу, працювала важко, відкладала кошти.

Там я і познайомилася з Леонардо.

Леонардо виявився доволі таки непоганою людиною. Я була дуже щаслива, познайомившись з ним, мені здавалося, що в ньому є всі найкращі риси для того, щоб створити сім’ю.

Через 5 місяців наших відносин він зробив мені пропозицію, покликав заміж, а ще через 3 місяці ми з ним одружилися.

Мені подруги дуже часто розповідали про красиве та насичене життя в Італії, я завжди мріяла жити саме таким життям.

А тут, навіть несподівано для мене, таки моя мрія збулася, у мене були всі шанси гарно влаштувати своє життя поряд з порядною та доброю людиною.

До слова сказати, заробляла я там теж непогано краще, ніж могла заробити вдома на той час.

Зазначу, щоб люди зрозуміли мене краще, що особливо за багатством та дуже яскравим життям я не гналася, але я завжди хотіла жити добре, щоб не думати де завтра взяти гроші на хліб і працювати з ранку до пізнього вечора.

Весілля у нас тоді було 2: в Італії ми з Леонардо розписалися, а в Україні було вінчання, така була умова моя.

Я не хотіла зовсім ніяких пишних урочистостей, не скликала всю свою родину, хотіла бути щасливою тихо і мати хорошу і міцну сім’ю.

Щиро кажучи, я дуже добре знала що на Батьківщині мені всі заздрять, навіть найближча родина.

Тому для чого мені робити те пишне весілля, щоб потім про мене лише шепталися по хатах і складали різні плітки, але вінчатися в Україні – то було моє особисте бажання – не зважаючи ні на що.

Відразу після весілля Леонардо зайнявся моїми документами і забрав мене до Італії.

Спочатку все було добре у нас, хоча, кожен день були моменти, якими то я, то він були незадоволені, адже ми народилися і росли зовсім з іншими цінностями і багато між нами було.

А згодом поступово стала проявлятися наша різниця менталітетів, що було зрозуміло, але я завжди вірила, що ми з цим впораємося заради щастя нашої сім’ї.

Звичайно ж, щоденні поїдання пасти та піци ніяк не подобалося мені, а Леонардо жити без них не міг просто, він звик так харчуватися, іншого не сприймав, особливо.

Мені зрозуміло хотілося смаженої картоплі з грибочками, томатного соку, вареників з салом і смачного насиченого українського борщу з пампушками чи пирогами.

Все, що я готувала вдома, залишалося недоторканим та холодним на столі, в той час, коли чоловік залишався голодним.

Потім почалися розмови, мовляв, ти тепер живеш в Італії та маєш їсти як італійка, щоб і наші діти потім звикали до місцевого харчування.

Я все це розумію й сама, пару раз в тиждень я можу з’їсти піцу, але не кожен же день. Але зараз взагалі вона у мене навіть ніякого апетиту не викликає, навіть набридла мені.

Крім того, 2 рази на день Леонардо обов’язково спілкується зі своєю мамою по телефону, хоча я спочатку думала, що в них не заведено тут це, але помилялася.

До слова, свекруха моя жінка хороша, розумна та сучасна, але хоче знати абсолютно про все, що відбувається у нас вдома і між нами: що їли, у скільки прокинулися обоє і які плани на день чи на тиждень наступний.

Я не можу назвати Леонардо «маминим синочком», але подібні щоденні та настільки детальні розмови дорослої людини зі своєю мамою здаються мені надто дивними, я не розумію такого.

Не дивлячись на такі непорозуміння, ми жили непогано, намагалися з чоловіком в усьому спільну мову знайти.

А потім я дізналася, що чекаю дитину, і я відразу повідомила Леонардо радісну новину.

Звичайно ж, вже через годину мене почала вітати вся його сім’я і нести дорогі подарунки дитині, обирали на свій смак.

Мені, як у нас заведено, дуже хотілося зберегти цю новину поки не буду готова сама усім все розповісти.

Але рідні мого чоловіка самі просто завалили всю нашу квартиру дитячим одягом та іграшками, а Леонардо вже й почав відкладати гроші дитині на університет.

Чоловік обговорював з матір’ю, які професії достойні нашого хлопчика або дівчинки, адже ми ще толком і не знали кого чекаємо, що наша дитина повинна говорити мінімум на 4 мовах та вчитися в найкращих приватних закладах.

Все наче добре, на перший погляд, і мені скаржитися немає на що, але я якось відійшла на другий план у цій родині, мене ніхто нічого не питає, не радиться, не цікавиться моєю думкою, інтересами та поглядами, таке враження, що вона не має значення зовсім.

У нас вдома було не так.

Останнім часом дуже хочу повернутися додому, в Україні мені б краще було. Там все своє – рідне і зрозуміле. Хоча й родичі чоловіка непогані люди, але мене так багато віддаляє від них – наче рідна, а наче чужа.

Не знаю, яке вірне рішення прийняти і не хочу тягнути з вибором поки не пізно.

Джерело