Колись із родичами по батьківській лінії у мене були чудові стосунки. З двоюрідним братом Андрієм ми виросли фактично в одному будинку – нас на вихідні возили один до одного в гості, мама з татом сиділи на кухні тітки та про щось жваво сперечалися, ігри не закінчувалися цілий день, потім лягали спати на сусідніх диванах.

З віком зустрічі стали рідшими – у нас з’явилися свої друзі, гуляли в різних компаніях, обмежувалися зустрічами на сімейних святах та привітаннями на честь свят на кшталт дня народження та Нового року.

Потім все різко змінилося, буквально одного дня – пішла з життя бабуся, і після похорону розкрилося, що квартира її, трикімнатна в центрі міста, не просто відходить мені у спадок, вона за фактом вже моя аж із середини 90-х.

Виявляється, бабуся тоді переписала своє житло на батька, а той зробив дарчу на моє ім’я.
Уявляєте шок? Приїхали додому з поминок, а тато дає мені ключі та файлик із документами.

– Можеш заїжджати хоч завтра.

– А як же спадок? Тітка Іра з Андрієм теж у долі. Я правильно розумію?

– Ні. Їм бабуся гроші виплатила як компенсацію за те, що нерухомість вони не отримують, – батько посміхнувся.

– Тому якщо до тебе подзвонять або прийдуть із розмовами, що треба б поділити квартирку, одразу кажи як є.

Відмовлятися від власного житла, я звісно, не став. Зробив косметичний ремонт, меблі купив, облаштувався. Раптом надвечір подзвонила сестра батька – тітка Іра.

– Іван, як ти поживаєш?

– Дякую, все добре, – за голосом родички я одразу зрозумів, про що вона хоче поговорити.

– Розумієш, нормальні люди, коли в них вмирає бабуся, продають квартиру, а гроші ділять із близькими.

– Так, чув про таке. Тільки нормальні люди при цьому з матерів гроші не беруть як компенсацію.

– Не розумію про що ти говориш.

Я промовчав, а тітка Іра кинула слухавку. Здавалося, подзвонила та забула, але вже тоді я відчув що щось буде. І відчуття конфлікту мене не обдурило – через пару днів на зв’язок вийшов Андрій. Щоправда, він не був таким люб’язним, як його мама.

Він не зателефонував, а приїхав безпосередньо у бабусину квартиру. Постукав у двері, я глянув у вічко, кілька секунд подумав, як поводитися, потім вирішив-таки відкрити. Брат зайшов по-господарськи – окинув поглядом трохи змінену обстановку, без запрошення розташувався в кріслі.

– Вань, я тебе по-доброму прошу. Або виплачуєш нам половину вартості квартири, чи інакше розмовлятимемо, ти мене знаєш.

– Інакше це як? – я знав, що Андрій має якісь знайомства серед впливових людей, але я не злякався.

– Побачиш. Подумай пару днів, а потім я до тебе ще раз навідаюсь. Не доводь до гріха, брат зробив таке обличчя, ніби йому мене шкода.

– Я прямо зараз скажу – не отримаєш ні копійки та жодного квадратного метра від цієї квартири.

Андрій посидів ще кілька секунд, дивлячись мені в очі, потім посміхнувся і мовчки пішов. Я ж ліг на диван у роздумах. Може, варто було піти на поступки та виплатити родичам трохи грошей? Але батько чітко сказав – вони своє отримали та в разі чого посилати їх.

Тим більше, що тітка Іра напевно сходила до юриста за консультацією, і дізналася, що за законом вони не зможуть відсудити нічого.

Поки я думав про те, як поводитися далі, Андрій зважився на крайні заходи.

Він, не ховаючи обличчя, підстеріг мене в під’їзді зі своїми дружками-відморозками. Побив так, що я потрапив до лікарні на два тижні.

Отримані травми потягли на кримінальну відповідальність, і коли до мене у палату прийшов слідчий, я не став вигороджувати родича. Андрія затримали вже через добу після нападу, а тітка Іра негайно приїхала до мене у лікарню.

– Іван, я розумію, Андрій вчинив як негідник. Але не ламай хлопцю життя! Забери заяву!

– А мені життя руйнувати можна було? Що б ви розуміли – він мені нирки відбив, і чим усе це скінчиться, гадки не маю. Може, інвалідом залишусь.

– Вибач його, я тебе благаю, – тітка Іра розплакалась.

На мить мені навіть стало шкода родичів, але добрі почуття зникли, я вирішив вичавити з ситуації все.

Після виписки з лікарні попросив компенсувати витрати на лікування. Потім узяв розписку про відсутність до мене будь-яких претензій, пообіцявши, що не «топитиму» Андрія. Слово своє дотримав. Суд таки відбувся, оскільки заяву мені забрати не дали, на засіданні я сказав, що пробачаю Андрію за все скоєне.

У результаті брат отримав умовний термін, а тітка Іра повністю перестала спілкуватися з моїм батьком, хоч раніше вони жили дуже дружньо. Не шкодую – краще б таких родичів у мене ніколи не було!

КІНЕЦЬ.