Тетяна не любила ранки, а особливо останнім часом.

І це було зовсім не тому, що вона була лініва, а тому, що кожен ранок здавався без кінця повторюваним фільмом.

Як тільки її очі відкривалися, в голові виринав той самий список обов’язків: будильник, сніданок, перевірка домашки, школа, обід, і так до вечора.

Все це йшло за буденною звичкою, якось автоматично.

І все одно Тетяна почувала, що десь там, у глибині душі, почувається незадоволеною, ніби й все добре, на перший погляд, але вона не раділа життю і щасливою себе назвати не могла.

Її життя нагадувало колесо, адже все йшло по кругу і не зупинялося ні на мить.

Та цього ранку щось було інакше. Дзвінок будильника не здавався їй звичним.

Тетяна прокинулася не тому, що мала що зробити, а тому, що вона розуміла, що далі так не можна.

Цього ранку саме порожній пакет соку, що валявся в сміттєвому відрі — це була її чаша, переповнена до краю.

Вона не могла більше грати за правилами, яких не вибирала сама.

І цей день мав стати тим, коли Тетяна змінить усе. І ця зміна, хоч і виглядала як втеча, насправді була порятунком.

Вранці дзвінок будильника пролунав о шостій ранку, немов сповіщаючи про початок чергового, нескінченного дня.

Тетяна швидко потягнулася і вимкнула його за звичкою, хоча це було зовсім зайвим. Їхній просторий будинок мав стільки кімнат, що звук навряд чи дістався до сплячих у ньому.

По правді кажучи, вона вже прокинулася хвилин десять тому, але лежала із заплющеними очима, прислухаючись до співу птахів за вікном і збираючись із силами.

Потім встала і першим ділом звично попрямувала на кухню. Звісно, що туди вона йшла в першу чергу завжди.

Поки вода в чайнику повільно закипала, Тетяна згадала, що напередодні купила собі улюблений апельсиновий сік. Чомусь їй дуже, як ніколи раніше, захотілося саме апельсинового соку.

Жінка відчинила холодильник, але сік там, на диво, не знайшовся. Його не було ні на столі, ні навіть у кухонній шафі.

Натомість у сміттєвому відрі самотньо лежала порожня, випита кимось літрова упаковка апельсинового соку. Її соку. Який вона вперше купила для себе, адже так хотіла його.

Це якраз і стало останньою краплею, що переповнила чашу її терпіння.

Тетяну сміливо, без перебільшення, можна було назвати втіленням ідеальної матері та дружини.

Вона вправно вже чимало років керувала домашнім господарством, докладаючи максимум зусиль, аби в їхньому домі завжди панували чистота й затишок.

Сорочки чоловіка, Матвія, були завжди випрасувані до ідеалу, шкільні завдання дітей — виконані, а обід щодня складався щонайменше з трьох свіжоприготовлених страв і запашного узвару.

Кілька років тому їхня родина обрала тихе та спокійне заміське життя, причому ініціатива належала Матвію.

— Ну, навіщо нам продовжувати жити в цій в запиленій столиці? Київ хоч і місто гарне, але я втомився жити тут. Треба переїжджати ближче до природи, у просторе, комфортне житло. Там спокійно, тихо, якраз саме чудове місце для дітей і нас. Далеко ми не поїдемо — купимо дім у ближньому передмісті. На дорогу до роботи я витрачатиму стільки ж часу, як і раніше стояв у міських заторах, тому для всіх лише краще так буде, — переконував він.

— Не знаю, не знаю, — намагалася заперечити Тетяна. — З Сергієм ще гаразд, йому поки три роки. А як же Дар’я та Кирило? Як же їхня школа та навчання і гуртки? Дар’я в сьомому класі, вже час думати про підготовку до вступних іспитів, адже останні роки школи пробіжать швидко і не зоглянемося. А Кирило зараз у третьому класі, і мені б не хотілося змінювати навчальний заклад до закінчення початкової школи. І потім, хто возитиме їх машиною, адже школа від нас далеченько?

Тетяну також турбувала її власна робота, точніше, її відсутність. Ні, родина не бідувала — Матвій досить таки непогано сам заробляв і міг забезпечити безбідне життя дружині та своїм дітям.

Однак Тетяні було вже несила сидіти вдома, буденне життя дуже втомило жінку, хоча й багато людей не розуміло її, та й що там казати – й родина також, мовляв сиди собі спокійно вдома і не хвилюйся ні про що.

Але говорити людям зі сторони легко. Їй хотілося відчувати себе потрібною не лише в колі родини, а й за її межами, реалізувати себе в якісь справі, побудувати кар’єру, мати теж цікаве життя, а не лише будинок, діти і кухня.

Зрештою, Матвій зумів переконати дружину.

Вони придбали ділянку з уже збудованим будинком, який потребував доброго ремонту і близько року облаштовували його під себе.

Тетяна з головою занурилася в нові побутові турботи, які поглинали весь її час.

Зате родичі, що приїхали на новосілля, не могли приховати свого захоплення, а дехто — і відвертої заздрості, що не можна було не помітити.

Ще б пак, комфортабельний двоповерховий будинок з великою доглянутою ділянкою (а в планах був ще й там поставити басейн) для багатьох залишався нездійсненною мрією.

Коли всі справи з переїздом та облаштуванням були успішно завершені, настало розмірене життя.

Старші діти  й далі продовжували ходити до школи, куди їх щоранку відвозив батько, а молодшого сина, Сергія, вирішили залишити вдома, без дитячого садка.

Спочатку Тетяна сама займалася з ним, а потім почала возити на модні нині «розвивашки» до найближчого містечка за кілька кілометрів від дому — там якраз збудували новий житловий квартал, і при ньому відкрився хороший, хоч і невеличкий, дитячий центр.

Там вона познайомилася з такими ж матусями, які були змушені обходитися без дитячого садка і сиділи з дітьми вдома, але мали бажали соціалізувати своїх дітей.

Тетяна їздила туди з Сергієм близько року, а потім їхній улюблений розвивальний центр закрили — власник збанкрутував або щось подібне, загалом більше дитину возити й не було куди.

Так чи інакше, вони ледь не залишилися без занять, але одна зі знайомих мам, Софія, жінка з кипучою енергією та гострим розумом, вигадала цікаве рішення — батьківський клуб.

Вона жила в тому ж котеджному селищі з Тетяною і також сиділа вдома зі своїми двома дітьми, поки її чоловік заробляв на їхнє безтурботне життя.

Коли закрили їх улюблений дитячий центр, вона запросила знайомих матусь з дітьми до себе додому. Поки малюки гралися, їхні мами пили чай та спілкувалися і весело проводили час. Загалом, усім було добре та цікаво.

Такий формат зустрічей настільки припав усім до душі, що вирішили збиратися два-три рази на тиждень, причому в різних будинках, адже у всіх було власне житло.

Спочатку господиня будинку проводила спільне заняття для діток, наприклад, малювала, ліпила, читала книги або ще щось, а потім у дітей наступав вільний час для гри, а їхні мами теж могли провести час із користю, обмінюючись між собою досвідом та підтримуючи одна одну, як та в чому могли.

На одній із таких чергових зустрічей спливла тема втоми жінки від буденного життя і побутових проблем.

Софія мала добру освіту, вона розумною жінкою була, тому усе пояснювала і давала гарні поради. Жінки багато стали розповідати зі свого життя, відверто скаржилися, що набридло багато речей, які кожного дня звалюються на їх плечі і що жіночої роботи вдома ніколи не видно і її не цінує ніхто. Робота вдома невдячна.

Тетяну тоді це дуже здивувало, адже зрозуміла, що вона така не одна.

— Дівчата, ну як таке може бути! — розвела руками Тетяна. — Тут день розписаний по хвилинах. Ось з вами ледь викроюю час для зустрічі. А так, як білка в колесі кручуся-верчуся. Готування, прання, перевірка домашнього завдання, постійні соплі дітей, та й з чоловіком не все гладко буває.

— Це все тому, що ми, жінки, звикли жити заради інших, — заперечила їй Софія. — Ми звикли ставити інтереси інших — чоловіка, дітей, та кого завгодно в цьому житті — вище власних. Звідси й проблеми. Ось скажіть, дівчата, коли ви востаннє робили щось саме для себе лише, розумієте? Для себе. Щось, чого б хотілося саме вам?

Всі почали віджартовуватися, мовляв, яка нісенітниця. Мовляв багато так живуть, і нічого. І що означає — для себе? Ось готує з ранку мама і дружина смачний сніданок — так він же для всіх, і для неї теж, виходить готує. Прибирає в домі? Робить добру справу для всіх.

— Слухайте, — раптом сказала Тетяна, дивлячись у вікно. — Так адже багато хто з нас ще й працювати примудряється, причому бути головними годувальниками в родині. Ми ж ого-го які молодці. Мама багато може, на нас тримається сім’я.

Усі тоді посміялися.

Але Тетяну чомусь дуже зачепила та зустріч, особливо — розмова подруг.

Вона, після цієї розмови, почала замислюватися, а чи подобається їй взагалі її життя?

А що вона, власне, робить не для галочки, тому що «так треба», а для себе, дійсно, от просто для себе однієї лише? Ось просто так?

Кожен її день просто нагадував «день бабака». Виглядало це приблизно так і нічого більше.

Вона щодня, за звичкою, ставила будильник на шосту ранку. Йшла готувати сніданок, та не з однієї страви, а мінімум з двох-трьох на вибір. Тому що догодити відразу всім своїм дітям і чоловікові не виходило.

Чоловік, Матвій, віддавав перевагу свіжозвареній каві з бутербродом, іноді яєчні.

Кирило, старший син, взагалі зранку нічого не їв, і їй доводилося вмовляти його щоразу випити хоча б чаю, але він «поважав» виключно зелений, хтозна чому.

Дар’я любила свіженькі і теплі млинці та сирники. Але обов’язково з варенням. Воно могло бути будь-яким, але «тільки щоб не червоного кольору і не дуже солодке».

Сергійко їв кашу, але щодня нову хотів. Ось така у нього особливість.

А що їла сама Тетяна? Та що залишалося від інших, і це щира правда. Що не доїдали діти, або чоловік.

Зазвичай, швиденько перехоплювала щось на ходу, запиваючи недопитою кавою чоловіка.

Поки сніданок готувався, вона встигала зробити легку зарядку і полити улюблені кімнатні квіти та погодувати ще й собаку й кота.

Ближче до сьомої години прокидався Матвій. А Тетяна йшла будити школярів — те ще задоволення.

Дар’я тільки входила в підлітковий вік, а Кирило в ньому вже давно і, як то кажуть, надовго. Кожен батько підлітка знає, як це — щодня мати справу з дітьми в такому віці, з будь-якого питання таким, що має власну думку, «чадом».

А в Тетяни таких підлітків було двоє, доводилося проявляти справжні дива педагогіки, винахідливості та спокою.

Потім вона збирала їм із собою перекус у контейнерах — так, кожному свій. Тому що «ти вдома сидиш, невже тобі важко приготувати те, що ми любимо».

У вихідні та на усіх канікулах теж не легше — доводилося буквально доєднувати себе до плити.

Ще й Матвій любив часто запрошувати друзів і родичів, яких у нього, на відміну від Тетяни, була величезна кількість, і зустрічатися вони любили регулярно, звісно, з розкішним столом і повним обслуговуванням.

А тут ще й будинок. Хто це не хоче відпочити від міста в приватному домі?

Зазвичай Матвій відвозив школярів на заняття, а Тетяна залишалася вдома і йшла будити Сергія.

Далі на неї чекав довгий і неспокійний день: позайматися з Сергієм, приготувати обід, а потім разом з молодшим заїхати до школи за старшими.

У кожної дитини були свої додаткові заняття та різні репетитори, більшість яких онлайн, це теж усе потрібно було врахувати і підлаштуватися під їхній графік, часто перетинаючись, а іноді і зовсім відмовляючись від своїх планів.

А потім перевірити усі уроки — це окрема, майже філософська тема, що вимагала терпіння та врівноваженості.

Загалом, щиро кажучи, у самої Тетяни до самого вечора була розписана буквально кожна хвилина, без можливості перепочити чи присвятити хоч трохи часу собі. Весь час вона витрачала на інших.

Останнім часом справлятися зі своїми обов’язками мами та дружини їй чомусь стало особливо важко, якось дуже втомило і набридло все.

Нічого не тішило, а роздратування виникало буквально на порожньому місці, з найменшого приводу.

Вона стала докоряти старшим дітям, а ті теж не мовчали, створюючи в домі складну атмосферу.

Матвій наче собі геть усунувся від процесу виховання, занурившись у власні справи. Іноді в Тетяни складалося враження, що він навмисно затримується, ледь не щодня, на роботі і бере найскладніші проєкти — лише б не бути з родиною разом вдома і не робити нічого, не занурюватися в щоденну рутину, яка потребувала багато сил.

Вони навіть рідко розмовляли тепер одне з одним — так, перекидалися парою чергових фраз про побут, і все. Зникла підтримка, взаєморозуміння, залишилися лише функціональні обов’язки.

Зустрічі з мамами стали для неї справжнім ковтком свіжого повітря, яких вона чекала так, як напевно багато хто з дівчат.

Вона нарешті знайшла однодумців, з якими їй було цікаво, де її слухали і розуміли без зайвих слів і підтримували, що головне, як могли.

На черговій такій зустрічі Софія, помітивши Тетянині сумні очі та втомлений вигляд, раптом сказала:

— Тобі потрібно терміново змінювати щось у житті, інакше всім буде недобре, буде вже пізно. Ти просто втомилася дуже, і це впливає на всіх навколо.

— Та що я можу зробити з цим? — почала Тетяна, але та її перебила.

— Ти просто послухай. Візьми відпустку і поїдь кудись, тільки обов’язково одна, просто сама. Відключися повністю від усього. Перезавантажся.

— І що, кинути ось так просто мені всю сім’ю? Ні, я так не зможу. Вони — усе моє життя, вони без мене не зможуть, — з вологими очима промовила Тетяна.

— Ти поклала своє життя на те, щоб бути для них зручною, — не вгавала Софія, дивлячись їй прямо в очі. — Тепер прийшла твоя черга бути щасливою, бути світлою і легкою, такою, як в дитинстві. Твоє щастя — це фундамент щастя твоєї сім’ї, в цьому і криється вся істина, зрозумій. Повір, коли остання крапля твого терпіння вичерпається, то може бути вже пізно. Ти просто перетворишся на тінь самої себе і тоді і твоїм рідним буде вже не так добре і радісно, але до цього дочікувати не потрібно, треба діяти зараз. І ти дій.

Ці слова зачепили Тетянину душу, але водночас щось у ній ворухнулося, немов пробуджуючись від довгого сну.

Остання крапля нарешті прийшла.

Тетяна, сама не знаючи навіщо, залізла в сміттєве відро, дістала викинуту пачку соку і перевернула її догори дном.

З неї вилилася самотня, крихітна крапля помаранчевого кольору, її улюбленого соку, що яскраво спалахнула на білому пластику.

Раптом Тетяна підхопилася, і полетіла до своєї кімнати (вони з Матвієм давно жили в різних кімнатах, ніби підсвідомо віддаляючись одне від одного).

Нашвидкуруч одягнувшись, вона схопила дорожню сумку, яку зазвичай брала з собою в літню відпустку, і покидала туди перший-ліпший одяг, необхідні, на перший погляд, речі.

Знайшла свій паспорт, решту документів. Взяла банківські картки, трохи готівки і ключі від своєї машини.

Усе це відбувалося наче в тумані, але водночас відчуття рішучості зростало з кожною секундою.

Вона встигла виїхати, коли всі ще спали, будинок був занурений у сонну тишу, яка так довго тяготила душу її.

Вона просто поїхала, куди очі дивилися, не маючи чіткого плану, лише відчуття безмежної свободи.

Їй було так легко, як, напевно, не було вже багато років. Вона відчувала себе пташкою, що випурхнула з тісної, хоч і золотої, клітки, і до неї раптово прийшло відчуття такого щастя, такої щирої радості, що вона сама собі посміхалася.

Раптом задзвонив телефон. Це був Матвій. Вона скинула виклик. Ще кілька дзвінків, потім повідомлення.

Тетяна не відповіла і на них, а потім і зовсім вимкнула телефон, кинувши його на заднє сидіння.

Вона знала, що наслідки її вчинку обов’язково будуть, що це рішення спричинить розмови, пояснення, можливо, навіть суперечку в її сім’ї. Але зараз це не мало для неї жодного значення.

Вона просто їхала вперед, туди, де хоча б якийсь час вона буде сама собою, де рівно о шостій ранку не дзвонитиме будильник, де вона зможе нарешті знову відчути радість власного життя, що так довго перебувало в режимі очікування.

Куди вона прямувала?

Можливо, до моря, де хвилі змиють її втому. Можливо, в гори, де вона відчує велич і міць, що є в ній самій. Можливо, просто в тихий готель, де можна буде спати стільки, скільки захочеться, і їсти те, що хочеться, без необхідності догоджати іншим.

Головне — вона їхала до себе. І це було найважливішою подорожжю в її житті.

Тетяна не знала, куди їде, і це її втішало. Кожен кілометр, що пролітав за вікном, віяв свободою і спокоєм.

Ні, вона зовсім не планувала залишати свою сім’ю, але сьогодні, на декілька днів, вирішила залишити все, щоб повернутися до себе.

Кожен поворот, кожен подих — вона відчувала себе вперше справжньою. Без обов’язків, без турбот, без того нескінченного крокування по кругу, яке було її життям.

І ось на одному з узбіччя вона зупинилася. Природа навколо була така велична, а тиша — така непорушна, що Тетяна відчула, ящо вона належить тільки собі.

Вона сміялася, поки сльози не з’явилися на її обличчі, і це були сльози радості.

Телефон задзвонив. Це був Матвій. Вона подивилася на екран і натискала кнопку “відхилити”, і не відчувала жодного каяття.

Вона поїхала не через нього чи дітей, а через себе. Вона їхала до того, хто могла бути тільки для себе.

Звісно, десь глибоко в душі її хвилювали питання: чи вірно вона робити і чи, можливо, краще повернутися до дітей, адже мама не має їх залишати навіть на кілька днів? Чи вона має право на час для себе, а вони з чоловіком, хай справляються, як можуть?

Чи має право мати так ось чинити?

Джерело