У моєї мами була тітка. Вона була самотньою, не мала ні чоловіка, ні дітей. Спершу мешкала на орендованій квартирі, а згодом придбала власну однокімнатну.

Якось вона захворіла й не могла більше про себе подбати. Потрібен був постійний догляд. З того часу стосунки у нашій родині значно зіпсувались. Ніхто не хотів брати на себе ці клопоти.

Найчастіше сварились стосовно того, хто буде про неї піклуватись і кому у спадок дістанеться її квартира. Родичів у нас небагато, але кожен з них не проти поживитись на дурняка. Гроші для них важливіші за людські цінності. А боротьба за спадщину ще більше підкреслила корисливе нутро кожного.

Мої батьки пропонували просте, розумне рішення: квартиру тітки продати, а її здати у будинок для людей похилого віку. Але родичів такий варіант не влаштував. Думали, хіба, якщо й продати квартиру, то винаймати житло і платити доглядальниці. Та мало хто пристав і на цю пропозицію. Казали, що не гуманно відправляти родичку доживати віку на орендованій квартирі.

Одного дня уся родина зібралась, аби нарешті дійти згоди й вирішити, що робити з немічною тіткою. Очікувано, все завершилось скандалом.

Моя сестра сказала, що ми можемо забрати її до себе. І доглядатимемо стареньку за вторговані від продажу квартири гроші, а залишок суми поділимо. Та брати були проти такого варіанту, адже вони самі націлились на спадщину, хоча й опікуватись тіткою не планували.

Сестра подала ще одну ідею. Квартиру таки продати, гроші поділити, а за тіткою доглядатимемо всі по черзі, наприклад по два місяці. Це хоча б справедливо. Ну, і на крайній випадок – очевидний варіант: хто доглядає, той успадкує квартиру. Але жодне із запропонованих рішень не було підтримане більшістю. Тому суперечка продовжувалась.

У кожного були свої аргументи, які не подобались решті.

Моя матір не витримала та запропонувала забрати тітку до себе. Але батько був категорично проти. Він навіть не захотів це обговорювати.

Зрештою, аби не лишати тітку напризволяще, її забрали ми із сестрою. Квартиру продали, а гроші поділили. Ніхто з родичів ні разу не навідався до неї. Ліки теж купували виключно ми. Було важко, адже ми з цією жінкою мало знайомі, майже чужі. У кожного свої звички. До того ж хворі люди дуже капризні. Але діватись нікуди. Зате тепер родичі з нами не спілкуються, бо хотіли лише частку від продажу, а брудну роботу, хай виконують інші.

КІНЕЦЬ.