У міру того, як дні перетворювалися на місяці, я зрозуміла, що фінансовий тягар перекладається на мене.

Степан нічого не вносив у господарство, віддаючись відпочинку, а я дбала про його комфорт.

Спроби протистояти йому призводили до банальних суперечок про дрібниці на кшталт покупки хліба та виносу сміття, відволікаючи нас від важливішої проблеми – його фінансових вкладів чи, точніше, їхньої відсутності.

Виявлення моїх виснажених заощаджень та його демонстративне заперечення будь-якої участі у цій справі поставили мене у скрутне становище.

Я розривалася між небажанням підтримувати його далі і страхом засудження за те, що я вижену його з нашого дому.

У момент розпачу я організувала збори друзів та родичів, представивши все як свято та одночасно спланувавши непомітне видалення Степана.

За допомогою моїх синів ми перевезли його речі до моєї свекрухи, розірвавши зв’язок і убезпечивши мій дім від його повернення.

Його зухвалі претензії на мою власність у суді були звичайно відхилені.

Мені залишалося лише міркувати про своє майбутнє і про ті прорахунки в судженнях, які привели мене сюди.

Зараз я думаю про те, щоб вирушити на роботу за кордон, оскільки всі мої заощадження на нулі.

Чи стане це виходом з ситуації, чи це просто втеча від проблем?