Коли я вперше познайомив Ірину зі своєю мамою, я ще не знав, що доведеться обирати. Між жінкою, яку кохаю, і жінкою, яка мене виростила.

Я думав, ми зможемо домовитись. Але мама влаштувала “випробування на гідність”, і це не був фільм. Це був наш вечір, наша вечеря і наші мовчазні “шпильки” нижче пояса. А коли Ірина сказала мені на кухні: “Я більше не піду туди”, я вперше за довгий час зрозумів, що час виростати по-справжньому.

Все почалося зі звичайного суботнього дзвінка.

– Сину, я подумала… Давно не бачилися. Запроси свою Іру на вечерю. Побачимося як родина.

Я аж ложку впустив у суп.

– Серйозно, мам?

– Ну а чого ні? Ви ж уже давно разом. Я маю знати, з ким ти збираєшся життя будувати.

Знаючи її, я насторожився. Бо “побачити” в її виконанні часто означало “вивести на чисту воду”.

Ірина здивувалася, але погодилася.

– Твоя мама… Вона справді хоче познайомитись?

– Напевно, хоче. Але навіть якщо ні – ми не можемо втікати все життя.

Коли ми прийшли, стіл був накритий, у вазі – гладіолуси (мамині улюблені), а в духовці щось пахло куркою. Все виглядало майже підозріло ідеально.

– Проходьте, проходьте, – вона вийшла в халаті, але з ідеальним макіяжем. – Оце ти, Іринко? Ну що ж, приємно нарешті познайомитись.

Посмішка – тонка, як лезо.

Ми сіли. Мама готувала салат і без запрошення почала допит.

– Де ти працюєш, Ірино?

– У видавництві. Редагую тексти.

– Ага… Ну це ж поки діти, то цікаво. А потім треба щось серйозніше, правда?

Ірина мовчки відкусила огірок. Я ковтнув воду, ніби вона могла втамувати оте ніякове мовчання.

– А як твої батьки? Що роблять?

– Тато водій автобуса. Мама – на пенсії, раніше працювала у бібліотеці.

– Скромно, – кивнула мама.

– Ну, головне, щоб хороші люди. Хоча, знаєш, Максим у нас завжди мав амбіції. Не знаю, чи ти зможеш підтримати його.

Я мало не підвівся з-за столу.

– Мам, вистачить. Ми прийшли вечеряти, а не складати іспит.

– Я просто хвилююсь, – знизала плечима вона.

Дорогою додому Ірина не сказала жодного слова.

– Вона… спеціально, так? – спитала вона нарешті. –

-Це був спектакль з першої хвилини.

– Я знаю. Вибач. Вона завжди така, коли боїться втратити контроль.

– А ти?

– А я між вами. Як дурень.

– І що ти збираєшся з цим робити?

Я мовчав. Бо не мав відповіді. Але наступного ранку вже мав.

Мамин голос у слухавці був іронічно бадьорий.

– Ну, як ваші справи?

– Мамо, ми маємо поговорити.

– Знову? Ти про Ірину?

– Так. Послухай. Вона мені важлива. І якщо ти будеш і далі так з нею – ми перестанемо приходити.

– Та годі! Я ж нічого такого не сказала!

– Все було в тоні. В інтонаціях. У твоєму “скромно”.

– Вона тобі промила мізки?

– Мамо…

– Я просто хотіла, щоб ти мав краще. Вона… не твій рівень.

– А хто вирішує, що мій рівень?

– Я! Бо я тебе виростила!

– І що тепер? Маю дякувати все життя? Я – дорослий. І я зробив вибір.

Того тижня ми переїхали. Зі спільної квартири, яку частково оплачувала мама, ми перебралися в маленьку однокімнатку на окраїні. Було тісно, але вільно дихалось.

Ірина розвісила фото на стіні, купила лампу, в якій тепле світло, а не те холодне офісне, що мама завжди ставила всюди.

– Знаєш, – сказала вона, наливаючи чай. – Мені тут спокійніше, ніж будь-де.

Я кивнув.

– Я тут з тобою. Значить, і мені спокійно.

Мама не дзвонила тиждень. Потім – ще два. Нарешті написала.

“Якщо ти думаєш, що я така вже погана, то живи сам. Побачимо, як ти впораєшся”.

І я не відповів. Не тому, що злість. А тому, що втома. Я більше не хотів воювати. Я хотів жити.

Через місяць Ірина сказала:

– У мене затримка.

– Ну… може, стрес?

– Я купила тест.

Тест не помилився. Дві чіткі смужки. Дитина.

Ми сиділи на кухні і пили тепле молоко. З вікна тягнуло вогкістю, а я не знав, що більше мене тривожить – новина чи реакція мами.

– Що будемо робити? – спитала Ірина.

– Будемо жити. А мамі скажу. Але не зараз. І не так, як вона звикла.

Я написав їй через тиждень:

“Мамо. Ми чекаємо на дитину. Якщо хочеш – можеш бути частиною нашого життя. Але з повагою. До неї. І до мене.”

Відповідь не прийшла. І я знову не наполягав. Ми робили ремонт, купували речі, складали ліжечко.

Коли народився син, я надіслав їй фото. Без коментарів.

Вона побачила. Але нічого не сказала.

Минуло два місяці. Ірина спить, обіймаючи малого. Я сиджу поряд і думаю, як змінюється життя, коли ти відпускаєш те, що тримало.

Я не знаю, чи пробачу мамі те все. Але я знаю, що більше не дам їй керувати моїм життям.

А ви скажіть мені щиро – ви б обрали маму, яка ображає, чи жінку, яка підтримує? Де той межовий камінь, після якого “бути вдячним” перетворюється на “жити чужим життям”?

Джерело