Я завжди помічала, що моя мати дивиться на мене по-іншому. Вона ніколи не виявляла ніжності, не обіймала мене, не шкодувала. Тато міг поплескати по спині — це був його максимум прояву батьківського кохання. Незважаючи на це, мені купували всі наймодніші іграшки та возили щороку на море.

Коли мені виповнилося 13 років, я сильно пошкодила ногу. Впала з дерева і мене відвезли до ліkарні. Поруч зі мною у палаті була маленька дівчинка. Трирічна мала була першою людиною, яку я побачила, прокинувшись після оnерації.

— Я тобі допомагала. Тепер ти в нормі, хоча я не заздрю тобі. Життя не тішить тебе, але ти не засмучуйся, все скоро налагодиться. Заплющ очі, дорахуй до десяти і розплющ, — сказала вона.

Я зробила так, як мала сказала. Розплющивши очі, я помітила, що на її місці сидить моя мама. — А де дівчинка? — Здивувалася я. — Тут нікого не було, окрім мене, — відповіла мама. Наступного разу ми з цією дівчинкою зустрілися за три роки.

Я провалилася під лід, а вона з’явилася в літній сукні і допомогла мені. — Хапай! — Дівчинка простягла мені палицю. — Ти не витягнеш, я важка! — Прошепотіла я. — Хапай, говорю!

Ти сама виповзеш! Потім знайомі розповідали, що вилізла я з-під льоду сама, ніхто мені не помагав. Побачивши мене на околиці, дорослі викликали швидку, і мене госпіталізували. Звичайно, дівчинка знову зникла. На моє 18-річчя батьки підготували мені особливий сюрприз, вони дуже нервували та переживали.

— Ти тільки не хвилюйся, доню! — сказала мама. — Що сталося? Не тягніть! — Я довго не могла стати мамою, всі спроби заваrітніти закінчувалися викиднем. Але потім мені вдалося виносити дівчинку. Крихку, не зовсім здорову, слабеньку. Наступного дня ми потрапили до ліkарні з пневмонією. Тієї ночі у відділення привезли малу твого ж віку.

Мама не стала з нею лягати в палату, залишила одну, прикриваючись іншими дітьми. Вона прийшла на прийомний спокій і сказала: — Ви особливо з нею не порайтесь, не виживете — так не виживе. У мене їх семеро, годі. А ще захочу — ще наро джу. — Того дня моя донька пішла з життя.

Мені стало так бо ляче і страաно, начебто вирвали серце. Ми з татом розуміли, що стати батьками більше не зможемо. Завідувачка запропонувала підробити документи і віддати нам малу тієї жінки. Мені треба було лише домовитись із біолоrічною матір’ю. Вона зустріла мене прямо на порозі: — Не вижила?

Якщо можна ховати безкоштовно, то навіть не привозіть її мені. — Можна, можливо! — адже я хотіла нормально поховати свою доньку. — Так ти і з’явилася в нашій родині. Ми намагалися робити для тебе все, але пам’ять про рідну дочку жива й досі. Якщо ти хочеш, то допоможемо тобі знайти твою маму. Я не хотіла шукати цю жінку. Єдине, при оформленні паспорта змінила ім’я та прізвище на справжні.

КІНЕЦЬ.