Я завжди думала, що моя родина — це щось особливе, поки не дійшла до того віку, коли починаєш помічати всі ці нюанси. Моя мама — справжній капітан нашого родинного корабля. Вона завжди була на чолі всіх серйозних рішень: що купити, коли зробити ремонт, де і як відпочити тощо. У нас, звісно, були періодично суперечки, але все одно, після конфлікту зі мною чи з татом, вона ставила їжу на стіл так, наче нічого й не трапилося.

Та ось настав час, коли моїм батькам виповнилося по п’ятдесят. Я ніколи не думала, що вік може так змінити людей. І з кожним роком ситуація ставала все гіршою. Коли батьки сперечалися, все закінчувалося тим, що мама, кинувши з рук сковорідку, починала кидатися фразами на кшталт: «От він твій батько! Ти сама йому і готуй!» З одного боку, це було смішно, з іншого — надзвичайно дратувало. Ці капризи могли тривати кілька днів.

Але справжня драма розпочалася, коли тато почав забувати елементарні речі. «Ти не нагадала йому, щоб взяв телефон, коли він йшов на роботу!» — починала на мене наїжджати мама, вказуючи пальцем, наче я — якась родинна секретарка.

А ось ще. Мама пішла до магазину. Тут у слухавці звучить улюблена фраза мами: «Слухай, там кефір по акції! Тобі взяти?»

— Якщо хочеш, бери, — кажу я, сподіваючись, що цим і обмежиться її запитання.

— А ти що, своєї думки не маєш? — запитує вона, мов я мала вивчити всю вітрину.

— Бери, — кажу, — чого ти чекаєш?

— Але ти не знаєш чи хочеш його, — нарікала мама.

— Тоді не бери, — відповідаю я.

На цьому етапі я починаю помічати її агресивну поведінку, вона як міна уповільненої дії, готова здетонувати у будь-який момент.

Чи вона жаліється на тиск, а коли кажеш: «Може, варто зменшити споживання кави до одного разу на день». У відповідь на це:

— А в чому тоді радість життя у мене буде?

А коли я вирушаю до свого хлопця, це взагалі окрема історія. Мама починає нити, мовляв, усі її залишили, нікому вона взагалі не потрібна. Вона дзвонить й закликає мене допомогти зібрати батька на роботу, обурюючись, що я не спілкуюся з ним.

Ще два роки тому все було зовсім по-іншому. Мама працювала понад двадцять років, поки наш тато, здається, просто відпочивав вдома. У рідкісні моменти він допомагав, коли мама вже про це просила. А тепер, уявіть собі, тато раптово почав працювати. Після всіх цих років, коли ми з мамою ставилися до нього як до пустого місця, він раптово став більш активним, справжнім господарем у домі.

Одного дня тато повернувся додому з якимось дивним виразом обличчя. Я не знала чи варто його питати, що сталося. Але мій внутрішній журналіст переміг і я запитала:

— Що у тебе трапилося?

— Так, знову та сама історія на роботі, — бурчав він, знімаючи черевики.

— І що? — втрутилася мама. — Ти не мусиш постійно слухати й виконувати усе підряд, що тобі кажуть!

— Але ж я на роботі, — відказав тато.

На щастя, цей день закінчився без великої сварки і я подумала, що, можливо, всі ми вже навчилися трохи пристосовуватися. Але потім я задумалася про мамине «досить з мене» та «я вас всіх не прогодую», її тривалі тиради ніколи не закінчувалися.

Ось так і живемо: мама намагається тримати все під особистим контролем, тато — відкриває нові горизонти, а я намагаюся просто вижити у цьому сімейному хаосі. І коли все, здавалося б, налагоджується, обов’язково стається щось, що знову все перевертає з ніг на голову.

А потім, в одну мить, я усвідомила — мені потрібно вирішити, що робити далі. Чи залишитися у цій нескінченній вервечці емоцій, чи, можливо, варто вибрати свій шлях?

Досі пам’ятаю той момент, коли я вперше вирішила не відповідати на мамині численні запитання, а просто спокійно сказала:

— Слухай, я тут, щоб просто жити.

Цей день став переломним. Мама довго приходила до тями від моїх слів, проте їй було про що подумати. А моя подорож у зрілість тільки починається.

Джерело