Коли я випадково зустріла молодшу сестру чоловіка в кафе з подружками, все стало на свої місця. Я зрозуміла їхню схему.

На Юлі було моє намисто, мої браслети з бісеру – унікальні, бо я їх сама колись зробила. А коли вона закинула ногу на ногу, то з-під її кросівок визирнули мої шкарпетки.

То ось куди діваються мої речі.

Схема в них проста. Юлька до нас не ходить – ну як не ходить, їй просто “не можна”, бо, бачте, в неї перехідний вік, а я їй “енергію псую”.

А от свекруха ходить. І кожного разу щось у мене зникає. То сережки, то светр, то косметика, то навіть якийсь крем, який я толком не встигла спробувати.

А тепер ось бачу все це на Юлі.

Я підійшла до їхнього столика, руки аж тремтіли від злості.

— Юлю, гарне намисто, — кажу.

Вона зиркнула на мене, потім на свої прикраси і розгублено хмикнула.

— Дякую, подарунок.

— Справді? — усміхаюся, нахиляюся трохи ближче. — І хто ж такий щедрий?

Юля червоніє, її подруги переглядаються.

— Мама.

— А мама його де взяла?

Тиша.

Я повільно кивнула, а тоді взяла край мого браслета і легенько смикнула.

— Ну що ж, раз подарунок тобі, значить, тобі й носити. Але я тепер знаю, як у вас усе працює.

Розвернулася й пішла, залишивши їх у мовчанні.

Увечері вдома мене чекала чергова “випадкова зустріч” зі свекрухою.

— Чого ти на Юлю налетіла? — голос її вже тремтів, значить, вона знала.

— А чого ви мої речі крадете?

Свекруха фиркнула.

— Та що ти собі видумала, Боже милий!

— Я видумала? — я підійшла ближче. — Це все випадково? Чи це теж випадковість, що вашій донечці найбільше пасує все те, що в мене зникає?

— Ну не з порожніми ж руками мені повертатися додому, — нарешті випалила вона.

І тут мене просто прорвало.

— Тобто це нормально? Ви просто берете з мого дому все, що вам хочеться, і несете своїй донечці, а мені що — інше купувати?

— Ну не бідна ж! — фиркнула вона.

— Та в тебе всього повно!

— Це не значить, що ви маєте право це брати!

Свекруха не знала, що відповісти, тому просто пирхнула і пішла.

Чоловік повернувся пізніше, і я йому все розказала. Очікувала, що буде щось виправдовувати, але він лише втомлено потер обличчя.

— Та я давно підозрював.

— А чому мовчав?

— Бо не хотів конфлікту.

Та я зрозуміла, що в цій ситуації конфлікт — це єдиний спосіб її вирішити. Але от що робити далі? Ясно, що свекруха свої звички не змінить. А чоловік навряд чи буде проти неї йти.

Що мені робити? Закрити очі й дозволити їй продовжувати? Чи почати ставити такі рамки, щоб і близько не підходила до моїх речей? Як би ви вчинили?

Джерело