Коли я випадково зустріла молодшу сестру чоловіка в кафе з подружками, все стало на свої місця. Я зрозуміла їхню схему. На Юлі було моє намисто, мої браслети з бісеру – унікальні, бо я їх сама колись зробила. А коли вона закинула ногу на ногу, то з-під її кросівок визирнули мої шкарпетки. То ось куди діваються мої речі. Схема в них проста. Юлька до нас не ходить – ну як не ходить, їй просто “не можна”, бо, бачте, в неї перехідний вік, а я їй “енергію псую”. А от свекруха ходить. І кожного разу щось у мене зникає

Коли я випадково зустріла молодшу сестру чоловіка в кафе з подружками, все стало на свої місця. Я зрозуміла їхню схему.
На Юлі було моє намисто, мої браслети з бісеру – унікальні, бо я їх сама колись зробила. А коли вона закинула ногу на ногу, то з-під її кросівок визирнули мої шкарпетки.
То ось куди діваються мої речі.
Схема в них проста. Юлька до нас не ходить – ну як не ходить, їй просто “не можна”, бо, бачте, в неї перехідний вік, а я їй “енергію псую”.
А от свекруха ходить. І кожного разу щось у мене зникає. То сережки, то светр, то косметика, то навіть якийсь крем, який я толком не встигла спробувати.
А тепер ось бачу все це на Юлі.
Я підійшла до їхнього столика, руки аж тремтіли від злості.
— Юлю, гарне намисто, — кажу.
Вона зиркнула на мене, потім на свої прикраси і розгублено хмикнула.
— Дякую, подарунок.
— Справді? — усміхаюся, нахиляюся трохи ближче. — І хто ж такий щедрий?
Юля червоніє, її подруги переглядаються.
— Мама.
— А мама його де взяла?
Тиша.
Я повільно кивнула, а тоді взяла край мого браслета і легенько смикнула.
— Ну що ж, раз подарунок тобі, значить, тобі й носити. Але я тепер знаю, як у вас усе працює.
Розвернулася й пішла, залишивши їх у мовчанні.
Увечері вдома мене чекала чергова “випадкова зустріч” зі свекрухою.
— Чого ти на Юлю налетіла? — голос її вже тремтів, значить, вона знала.
— А чого ви мої речі крадете?
Свекруха фиркнула.
— Та що ти собі видумала, Боже милий!
— Я видумала? — я підійшла ближче. — Це все випадково? Чи це теж випадковість, що вашій донечці найбільше пасує все те, що в мене зникає?
— Ну не з порожніми ж руками мені повертатися додому, — нарешті випалила вона.
І тут мене просто прорвало.
— Тобто це нормально? Ви просто берете з мого дому все, що вам хочеться, і несете своїй донечці, а мені що — інше купувати?
— Ну не бідна ж! — фиркнула вона.
— Та в тебе всього повно!
— Це не значить, що ви маєте право це брати!
Свекруха не знала, що відповісти, тому просто пирхнула і пішла.
Чоловік повернувся пізніше, і я йому все розказала. Очікувала, що буде щось виправдовувати, але він лише втомлено потер обличчя.
— Та я давно підозрював.
— А чому мовчав?
— Бо не хотів конфлікту.
Та я зрозуміла, що в цій ситуації конфлікт — це єдиний спосіб її вирішити. Але от що робити далі? Ясно, що свекруха свої звички не змінить. А чоловік навряд чи буде проти неї йти.
Що мені робити? Закрити очі й дозволити їй продовжувати? Чи почати ставити такі рамки, щоб і близько не підходила до моїх речей? Як би ви вчинили?