Мені було 35 років, і я давно поїхала з рідного села до великого міста. Після см ерті батьків я втратила зв’язок із багатьма своїми родичами. Якось мені зателефонували з незнайомого номера, і ці дзвінки повторювалися майже щогодини.

Нарешті, ввечері я відповіла та почула жіночий голос на іншому кінці дроту.

— Здрастуйте, Юлечко. Це тітка Інна. Ви мене, мабуть, не пам’ятаєте. Я троюрідна сестра вашого тата. Я привіталася з нею, але насправді не хотіла розмовляти з незнайомкою.

Тітка Інна розпитала мене про моє життя та мою родину, після чого довела розмову до логічного кінця. Вона мала до мене прохання: її онук вступив до навчального закладу в моєму місті, і вона хотіла, щоб він деякий час пожив зі мною, бо виникла проблема з гуртожитком.

Спочатку я хотіла відмовитись, але потім подумала: «Ну нехай хлопчик живе з нами». Але потім я зрозуміла, що мені це може бути незручно, і я відхилила прохання тітки Інни.

Через годину мені зателефонувала інша родичка і сказала:

— Інна щойно дзвонила мені і сказала, що ти їй відмовила. Вона не чекала цього від тебе і незадоволена твоєю відмовою. Я відповіла: — Придумайте самі, де має жити її онук.

Тепер винайняти кімнату не проблема. А дзвонити та нав’язувати мені вашого онука, якого я ніколи не бачила, це вже за надто.

Було неприємно, що моя відмова завдала нещастя тітці Інні, але я знала, що маю поставити на перше місце власний комфорт і зручність.