Хочу сказати, що дійсно таки важко побудувати своє життя, коли ти звикла в усьому слухати своїх рідних батьків, а вони, навіть коли ти вже доросла та самостійна людина, постійно втручаються в твоє життя і кажуть, що ти маєш робити. Особливо, коли ображаються, коли ти не розділяєш їх порад і не слухаєш їх.

Інколи батьки таким чином можуть зіпсувати життя своїм дітям, навіть не розуміючи, що насправді вони роблять.

Моя власна мама дуже консервативна жінка: вона вважає, що жінці місце лише на кухні і з дітьми, на її плечах має бути весь побут і турбота про сім’ю.

Мама моя домогосподарка і присвятила все своє життя мені і моєму молодшому братові, прищеплюючи нам ті ж погляди на сімейний лад, які були у неї самої.

А от саме тато мій заробляє досить таки хороші гроші і забезпечує всю нашу сім’ю, проте в наше з братом життя особливо не лізе, він й в дитинстві не цікавився нашими захопленнями та успіхами, що вже й казати про доросле життя.

Батько вважає, що обов’язки його закінчуються лише на матеріальних благах, а всі сімейні справи має владнати дружина.

Я ще з самого дитинства любила читати різні романтичні історії, і там я зустрічала іншу модель поведінки пари, зрозуміла, які відносини мають бути в сім’ї, щоб усі були щасливими.

Мені, щиро кажучи, просто завжди дуже подобалося, коли жінка сама досягає всього в житті, будує кар’єру, заводить цікаві знайомства, зустрічає того самого чоловіка, який заради неї ладен на все, вона не зобов’язана все життя сидіти вдома, варити суп та кашу, прибирати і постійно всім догоджати.

Звісно, що ясна річ, суджений не повинен весь день просто собі бути на дивані і нічого не робити, але і я не хочу жити в світі, обмеженому готуванням, пранням та турботою про дітей все життя, так як звикли мої мама й тато.

Мамі я про свої плани не розповідала і переконала її дозволити мені піти навчатися в університет лише під приводом знайти собі хорошого чоловіка. Я думаю, що немає більшого щастя для жінки, як добрий чоловік.

Там я і щиро закохалася в Дмитра.

Сам Дмитро був з бідної сім’ї, проте такий розумний і добрий, що у мене відразу виникли до нього щирі почуття!

Ми обоє щиро покохали один одного, і незабаром почали зустрічатися з ним.

Дмитро підтримував мене в моїх поглядах, таке враження, що він розумів мене завжди, як ніхто, переконуючи не слухати критику мами і її доводи з приводу того, що ні на що, крім материнства, я не годжуся.

Дмитро постійно всиляв у мене віру та надію в себе, здавалося б, що немає такої людини у світі, яка б розуміла мене так, як розуміє мене він.

Мені здається, що завдяки саме Дмитрові я змогла знайти справжню впевненість у собі та своїх силах!

Ми з ним багато часу проводили разом, багато спілкувалися, а згодом і вже плани на майбутнє готували.

На останньому курсі Дмитро зробив мені пропозицію, щасливими очима дивився на мене і покликав мене заміж, і як же я була щаслива! Я, наче відчувала, він мене зробить щасливішою.

Мамі я вирішила все ж повідомити про це, показавши, який мій Дмитро амбітний та розумний, при цьому дуже люблячий та добрий чоловік, справжня мрія для дівчини, хотіла донести їй, що з цією людиною я хочу прожити все своє життя.

Але моїм татові й мамі, як виявилося, цього було зовсім мало! Їм просто не сподобалося, що він був з бідної сім’ї і вже не заробляв досить для нас двох на той час, що вже казати про дитину, або двох.

Це було останньою краплею для мене. Я не очікувала, що зустріну від них лише осуд і непорозуміння.

Я завжди в усьому слухала свою маму, але я не хотіла зіпсувати собі власне життя, бо моя мама хоче, щоб я одягла фартух і хустинку та сіла на кухні, як це робить і завжди робила вона: пекла та варила для усіх, а мій чоловік заробляв шалені гроші і всі віддавав їх мені.

А я вирішила назавжди піти з сім’ї, щоб більше не слухати незрозумілі для мене поради, які я зовсім не розділяю.

Та й вони теж не хотіли такого зятя, адже мій Дмитро з бідної родини, ще й з багатодітної сім’ї, тому навіть не тримали мене, вони вважали, що мені набридне злиденне життя поряд з таким чоловіком і я скоро повернуся додому, сама до них попрошуся, ще й вибачатися буду.

Зараз пройшло вже 7 років відтоді, і я щаслива поряд зі своїм чоловіком, коханим Дмитром.

Дитину плануємо ми, звичайно, після 35, а поки що будуємо кар’єру і наші взаємини.

Ми з моїм чоловіком весь час відкладали гроші для свого майбутнього, а нещодавно ми змогли накопичити на свою власну квартиру і, нехай ми взяли її в кредит, але вона тепер наша, тепер нас ніхто не розлучить.

Я змогла реалізуватися в кар’єрі, розкрити свій потенціал і знайти гідну людину, яка завжди мене підтримує. Що ще потрібно мені для щастя?

Але мої батьки зі мною до цих пір не розмовляють.

Я перші дні ще якось намагалася достукатися до них, поговорити з ними, часто телефонувала мамі, намагалася з нею поговорити по-людськи, усе пояснити, що я щаслива, але вона зі мною розмовляти не хотіла зовсім.

І я припинила спроби налагодити з ними відносини, адже вони не зважали на мене.

Невже вони не розуміють, що попереду і їх старість, а у них нікого крім мене немає, я для них найрідніша людина, я їм нічого поганого не зробила, а вони так легко від мене відвернулися.

Чому вони думають, що я легко це можу пробачити, коли вони самі відмовилися від мене?

Я кожного дня думаю про своїх батьків, але не можу зрозуміти, чому вони так вчинили зі мною.

Що мені ще тут можна зробити?

КІНЕЦЬ.