– Ти напевно жартуєш, мамо. Який ще брат? Він же нам дядько, – не вгавали мої дорослі діти. Вони ніяк не могли змиритися з тим, що у них є ще рідний старший брат, якого вони все життя вважали моїм зведеним братом.

Мені 56 років, настав час розповісти їм правду, я і так занадто довго все це приховувала.

Я родом з багатої, заможної родини. Єдина донька у своїх батьків. І так сталося, що в 16 років я закохалася. Хлопець був з нашого села, але дуже бідний.

Коли я повідомила батькам, що чекаю дитину, у них визрів план. Ми з мамою поїхали на Південь до моєї тітки, і там я народила хлопчика.

Додому ми повернулися троє: я, мама і дитина. Для цікавих односельчан ми придумали версію, що хлопчик – наш далекий родич, залишився сиротою, і мої батьки його усиновили.

Так ми і жили. Мій син Андрій став, по-суті, мені зведеним братом. Мої батьки його дуже любили, а мене невдовзі вдало видали заміж.

Звичайно, що мій чоловік ні про що не здогадувався. Ми з ним 30 років років прожили, двійко дітей виростили.

Кілька років тому він у засвіти пішов, а я сама залишилася, бо наші син і донька давно живуть окремо, і до мене останнім часом навідуються рідко.

А от я часто приїжджаю в село до своєї літньої мами. Андрій одружився і живе разом з сім’єю біля неї. Він виріс дуже хорошою людиною, таких ще пошукати треба. Моя мама ним натішитися не може, каже, що не уявляє, як би вона жила без нього.

Андрій теж досі нічого не знає, хоча йому вже майже 40 років. Він вважає мене своєю сестрою.

Нещодавно мама зробила заповіт, і все своє майно переписала на Андрія. Перед тим вона мене запитала, чи я не проти, і я сказала, що тільки “за”. Адже я, як ніхто, найбільше завинила перед ним.

Та коли про це дізналися мої діти, вони як ворони злетілися, щоб мене картати – як це я так легко від спадщини відмовилася на користь дядька.

– Якщо не про себе, то ти хоча б про нас подумала, – заявила мені донька. – Мамо, це несправедливо, що все майно дісталося дядькові Андрію.

Син її підтримав, і теж став мене картати. Тоді я вже і не витримала, і розповіла їм всю правду.

– Андрій – ніякий вам не дядько. Він ваш старший брат, і мій рідний син, відповідно. Так що, йому, на відміну від вас, дісталося, найменше любові. А гроші – то не головне, ваш батько вам залишив непоганий спадок, так що без нічого ви точно не залишитеся.

Мені було дуже соромно і прикро перед дітьми, але найбільше я переживала за те, як сприйме цю новину Андрій. Боялася, що після цього він і знати мене не захоче. Та, все ж, наважилася на розмову з ним.

Підібрати потрібні слова мені ще ніколи не було так важко. Я розуміла, що мені нема прощення, та все ж, спробувала пояснити ситуацію.

Знаєте, якою була перша реакція Андрія, коли він про все дізнався? Він мене обійняв, і сказав, щоб я навіть не думала плакати, бо любить мене, не засуджує в жодному разі, і впевнений, що тепер у нас у нас все буде добре.

Мої молодші діти не змінили свого ставлення до Андрія, продовжують його недолюблювати. Бояться, я частину нашого майна теж захочу на нього переписати.

Сподіваюся, син і донька змінять своє ставлення до брата і у нас в родині запанує мир. Я зробила помилку, визнаю. Добре, що тоді батьки мене підтримали. Але найголовніше – що мій рідний син не тримає образи на мене.

Джерело