Нещодавно я вдо віла. У нас двоє синів, вони вже дорослі, мають власні сім’ї. Поки ми з чоловіком були молоді та мали здоров’я, ми забезпечили їх обох житлом. Вони обидва мають однокімнатні квартири.

Старший син вже має дітей. Ми з моїм покійним чоловіком Володимиром все своє життя прожили на селі. У нас великий будинок, садок та невелике господарство.

Все що мені потрібно. Єдине, що я хотіла б, щоб діти про мене не забували і час від часу приїжджали. Якось сини приїхали до мене і завели серйозну розмову.

Вони пропонували мені продати будинок, поділити між ними гроші.

– А я де житиму? — Запитала у синів. — Ти можеш вибрати з ким житимеш. На вулиці точно не залишишься, – відповів старший син.

Я тоді сказала, що ні за яких обставин не продаватиму будинок. Вони на мене образилися. Звісно, я хотіла б жити у синів. Однак, знаю, як це буває.

Спочатку все буде гаразд, а потім я почну дратувати їх, оскільки вони довгий час жили без мене і мають свої погляди на життя. У нас часто виникатимуть суперечки, я маю миритися з їхньою думкою, оскільки мені нікуди йти. Все, що їм зараз потрібне, це гроші від продажу мого будинку.

Тим більше я згадую слова моєї невістки, яка одразу після одруження сказала, що з батьками жити не збирається. Не думаю, що з того часу щось змінилося.

Недарма кажуть, що кохання між дітьми та батьками більше, якщо вони живуть далеко один від одного. Я не хочу бути залежною від дітей і бути для них тягарем. А коли мене не ста не, то дім їм залишиться. У заповіті сказано, що вони обоє є спадкоємцями. Ось коли вже я не зможу сама доглядати за собою, тоді вони зможуть взяти мене до себе, щоб піклуватися.