Коли я почала зустрічатися з Андрієм, мені було сімнадцять років. Я навчалася в одинадцятому класі. Молоде та дурне дівчисько, якій кохання затьмарило розум.

І якби ж Андрій був пристойним, скромним хлопцем – це пів біди. Але ж нам дівчаткам подобаються погані хлопці. Місце в моєму серці зайняв затятий хуліган. Він полюбляв погуляти, випити, а потім з ким-небудь побитися або потрапити в якусь історію.

Не знаю чим він мене привабив: своїм натиском, наполегливістю чи вмінням викрутитися з будь-якої ситуації. Окрім Андрія, я не помічала нікого.

По вуха закохавшись, я почала гуляти до ранку, прогулювати навчання. У моєму щоденнику все частіше стали з’являтися оцінки “задовільно”. До речі, я була відмінницею та йшла на золоту медаль.

Сама не розуміючи наслідків, я стала лаятися з батьками, які різними способами намагалися на мене впливати та привести до тями.

Усі їхні спроби були марні. Я навіть якийсь час була під домашнім арештом, але це не врятувало ситуацію. Пізно вночі, коли мої батьки міцно засинали, я вистрибувала у вікно до свого коханого, і ми опівночі каталися на мотоциклі.

– Що ж ти робиш! – казав мені тато.

– У тебе попереду навчання, що ти ж робиш? Ти ж нікуди не вступиш!

Але мені було байдуже. Мій хлопець обіцяв мені золоті гори, тому про навчання і про те, що робитиму далі, я зовсім не думала.
Мій тато намагався поговорити з Андрієм, але той навіть слухати не став.

– Дограєшся, – кричала на мене мама. Зараз “залетиш” від нього і все. Все життя коту під хвіст.

– Та навіть якщо і так, ми все одно одружимося. – відповіла я їй.

– І що ти хочеш у вісімнадцять років сидіти вдома, варити борщі та брудні шкарпетки прати? Дурна, та в тебе все життя попереду! Він награється з тобою і покине. І ти сидітимеш і лікті кусатимеш. Без освіти, з малою дитиною на руках.

Але я нічого не чула, бо була закохана до непритомності.

Настав час іспитів. Як і припускали мої батьки, я їх провалила. Відповідно, мови про подальший вступ до університету і бути не могло.

У всій цій історії найбільше страждали мої батьки. Я була єдиною дитиною у сім’ї, тому на мене покладали великі надії. Стосунки з хлопцем почали псуватися. У мене почали розплющуватися очі. Те, чого я не помічала раніше, тепер стало очевидним.

Нескінченні гулянки та тусовки мені просто набридли. Я хотіла чогось більшого, але Андрія все влаштовувало. Остаточно все вирішилося, коли я все ж таки “залетіла”.

– Мені не потрібна твоя дитина, – сказав Андрій.

– Я сам ще дитина і ставати татом у найближчі років п’ять точно не планую.

Отак я й залишилася сама. Щовечора я плакала. Не розуміла, як так! Чому він так зі мною? Звинувачувала себе за те, що була такою дуреnою. Я ж заради нього плюнула на своє майбутнє. Андрій же мені обіцяв, що ми завжди будемо разом. А я вірила… Дурна та наївна.

Батьки щоразу говорили мені одну й ту фразу:

– Ну, ми ж тебе попереджали!

Ну так, попереджали, а толку? Ось я одна, без будь-якої освіти, з дитиною на руках.

Але все одно дуже дякую моїм батькам. Скільки б вони на мене не лаялися, але мене не кинули. У момент, коли вирішувалася моя доля та доля моєї дитини, батьки мене підтримали та лише завдяки їм я зараз маю здорову доньку.

Пройшло багато років. У мене є чоловік, в нас з ним є ще спільний син. Здобула вищу освіту, працюю на керівній посаді. Живу, кохаю і просто тішуся життю. А колись давно мені навіть жити не хотілося.

А чому? Та тому, що життя непередбачуване. І завжди потрібно мати здоровий глузд і жити з холодною головою, не піддаючись емоціям і швидкоплинним захопленням.

А далі життя все розставить на свої місця. Адже так і сталося з моїм колишнім хлопцем. Отже, маючи не дуже хорошу репутацію, він зв’язався з компанією, яка зрештою його підставила. Нині він перебуває у місцях позбавлення волі.

Ось такий урок мені та йому на все життя.

КІНЕЦЬ.