Чудова весняна погода. Настрій відповідно до погоди. Я заїхала за продуктами до супермаркету. В очі кинулася жінка, що стояла поруч із супермаркетом. На бомжа не схожа, одягнена в чистий, але старий одяг.

Тихенько стоїть осторонь, тримає в руках одноразову склянку. Жебраки, як правило, голосно розповідають про свої нещастя, намагаючись натиснути на жалість.

Але вона стояла мовчки, згорбившись. Підійшовши ближче, я побачила сльози та сором у її очах. Напевно, від того, що змушена просити допомогу. – Вам допомога не потрібна? — Запитала я. — Ні, дякую вам, — ввічливо відповіла вона.

— Можливо, я зможу Вам чимось допомогти? — Наполягла на своєму я. — Дякую, але ні, знову відмовилася вона. – Розкажіть мені про себе, – попросила я. Вона коротко виклала свою історію.

Самотня. Рідних немає. Пенсії вистачає лише на оплату комунальних послуг, причому у квартирі холодрига. Біля магазину стоїть, щоб хоч хліба придбати.

Я дістала з гаманця купюру та простягла їй. Цих грошей вистачило б їй на кілька днів. І не лише на хліб. — Ні, ні, — почала відмахуватися вона. — Це дуже багато. — Добре. Чекайте на мене тут. Я швиденько дійшла своєї машини. Вивантажила свої покупки.

Потім знову зайшла в магазин, купила різних круп по кілограму, макарони, олію соняшникову, солі. Та й хліба, звичайно. Повернулась до бабусі, вона стояла на тому самому місці. — Усе. Я купила хліба. Можу підвезти вас додому. Від машини вона відмовилась.

І ми пішли пішки. Дійшовши до її квартири, я простягла їй пакети з покупками та ще купюру, з більшим номіналом, ніж перша. Вона знову почала відмовлятися, плакати.

Я наполягла на своєму. Вона запросила мене зайти на чай. Але я відмовилася, пославшись на справи. Однак ми з нею домовилися, що я навідаю її через якийсь час. Літні люди не повинні бути на самоті. І вже якщо держава не може їм допомогти, допоможіть ви, люди.

КІНЕЦЬ.