Я приїхала додому після трьох років на заробітках за кордоном, і це була не просто поїздка на кілька тижнів – я повернулася заради того, щоб побачити своїх рідних, допомогти мамі, побути вдома, а також, щоб, нарешті, обговорити з Володею, чому його останнім часом не було вдома так часто.

Ще на чужині, коли я стояла в черзі на паспортний контроль, думала, як важко давалося це рішення. Своєму чоловіку я писала повідомлення, телефонувала, та купувала подарунки, а потім не раз згадувала, що найкраще було б інакше – не їхати, не шукати щастя за межами своєї країни. Але необхідність допомогти родині та здобути краще життя для нашого сина перевершило всі сумніви.

Коли я переступила поріг нашого дому, мене вразила тиша. Зазвичай, коли я приїжджала, дитина біжить назустріч, а Володя вже чекає з накритим столом, а тут – ніякої метушні. Мама теж не прийшла зустрічати. Я поставила валізу біля порога і стала слухати. Тиша.

Цього разу мої родичі переплутали дату мого приїзду і просто мене не чекали.

Піднялася на другий поверх, а в кімнаті чоловіка побачила… чужу жінку. Вона лежала на моєму ліжку, в його футболці, й говорила йому щось. Коли я зайшла, вона одразу підняла голову і подивилася на мене так, наче це вона тут господиня, а я – порушниця.

Я завмерла на порозі, але не зробила жодного кроку вперед. Не знала, що сказати, як реагувати.

Володя сидів на кріслі, на його обличчі була якась дивна посмішка, якої я ніколи не бачила. Він подивився на мене, потім на неї і щось почав невиразно промовляти.

– Лєна, ти що тут робиш?

Мені одразу стало зрозуміло: він втратив здатність говорити прямо, він не був готовий до цієї зустрічі, а, може, й не хотів її. Лєна, ця чужа жінка, розповіла, що вони познайомилися кілька місяців тому, коли я була за кордоном. Вона працює тут, у нашому місті, і їй пощастило потрапити в його компанію. Вони стали більше спілкуватися, а потім і більше…

Я дивилася на неї, і в голові виникало тільки одне питання: як мені тепер бути?

Володя не міг пояснити, чому так сталося. Він намагався виправдовуватися тим, що йому було важко наодинці, що з ним було не так, що я, мовляв, давно вже не звертала на нього уваги, а тепер і взагалі нічого не питаю. Одним словом, зробив мене винуватою і сказав, що це я маю просити в нього пробачення.

Лєна сиділа як переможниця, в її очах я бачила щось більше, ніж просто тимчасову слабкість – я бачила, як вона задоволена, як її це все влаштовує, що все сталося саме так.

У той момент я усвідомила, що не тільки Володя змінився. Я сама змінилася за ці три роки. Якби я не поїхала працювати за кордон, якби залишилась тут – хто знає, може, все було б по-іншому. Тоді я ще не розуміла, що це не тільки він винен в тому, що сталося. Я теж обрала цей шлях, я поїхала, я не була вдома, я не підтримувала і не була тут, коли він потребував мене.

Я тихо сіла на стілець і подивилася на них. Усі ці емоції, весь цей біль за кілька хвилин, як вир, накрили мене. Я не могла виговоритися, не могла кричати чи ображати. Тихо, як завжди, я просто вислухала. Лена ще додала, що вона не хотіла мені завдавати болю, але все сталося так, як сталося, і це вже неможливо повернути.

Те, що я почувала в ту мить, важко передати словами. В мене було відчуття, наче я провела всю свою молодість в чужому місці, за чужими столами і чужими розмовами, і тепер повертаюся, щоб побачити, як моє місце займає інша жінка. І цей образ, цей новий стан, який був до цього часу тільки моїм, вже став чимось іншим.

Я піднялася з місця і тихо сказала:

– Я поїду до мами. Мені потрібно подумати.

Лєна встала нарешті.

– Пробачте, я не хотіла…

Я махнула рукою. Потрібно було тільки втекти, тому що від слів, від пояснень нічого не змінилося б. Я спустилася вниз, схопила свою валізу і пішла.

У мами я була лише кілька днів. Ці дні я просто сиділа і намагалася усвідомити, що сталося. Володя ніколи не був ідеальним чоловіком, але те, що сталося, було занадто великим потрясінням.

Після двох тижнів я повернулася додому. Мої сумніви і питання були ще глибшими, але я знала, що треба почати з себе. Я більше не хотіла жити за старими правилами. Можливо, я також зробила помилки, але я вчилася на них.

Володя чекав мене вдома, як завжди. Він все ще чекав моїх вибачень, але я не могла обіцяти, що все буде, як раніше. Моя поїздка була не лише фізичною подорожжю. Вона стала для мене відправною точкою для переосмислення всього: і стосунків, і свого місця в цьому світі. Чи буде це крок до нового початку чи розставання? Можливо, тільки час покаже.

Джерело