Ми з дружиною виростили прекрасних дівчаток-близняток. Софія та Марія завжди мали все, що тільки хотіли. У свій час ми водили їх на всілякі гуртки, розвивали їхні таланти та сприяли всебічному розвитку. Також багато уваги приділяли освіті. Вони мали найкращих репетиторів, які давали їм найкращі знання. Нині моїм дівчатам по двадцять три.

Все було б і надалі так чудово, але з дружиною ми перестали відчувати себе комфортно поряд один з одним і, поспілкувавшись, вирішили розлучитись.

І от через десять місяців після розлучення мені зустрілась в парку Галина. Вона була молодшою від мене на три роки. Ще з першого знайомства мені сподобалось вести діалог із жінкою. Ми гарно порозумілися, мали багато спільних тем для розмов і взагалі час із нею пролітав, як одна мить.

Я старався не надавати цьому якогось романтичного значення, а потім відпустив ситуацію і зрозумів, що теж можу бути щасливим, не дивлячись на вік. Та ще й не такий я старий. Пройшов ще рік і я запропонував Галі вийти за мене заміж. Вона погодилась і ми обоє були неймовірно щасливими в той день. Радісною новиною я захотів, звичайно ж, поділитися і зі своїми доньками.

Та реакція дітей була не те щоб неочікуваною, а шокуючою. Вони дуже розлютились, коли я розповів про одруження, почали кричати, що це означає лише те, що їхню маму і їх я ніколи не любив. Хоча особисто мені не дуже зрозуміло, як це пов’язано.

Найбільш боляче було,коли дівчата сказали, що це зрада з моєї сторони.

Невже не можна щиро порадіти за тата? За людину, яка пів життя свого віддала на їх, на їхнє благополуччя, щастя, достаток? Невже я не заслуговую на те, аби також бути щасливим, а не сидіти в 46 років і рахувати дні до см_ерті?

Та хоч я й сказав їм що думаю, все одно мене ніхто не зрозумів. Після цієї зустрічі і слухавку не беруть, і на повідомлення не відповідають. Прикро, що все склалось саме так тоді, коли я тільки почав жити для себе.

Тепер не знаю, що мені робити і чи варто розлучатись лише через те, що мої доньки так хочуть?

КІНЕЦЬ.