Після школи я, з нашого містечка, поїхала вчитися в обласний центр, там і залишилася після навчання. За роки навчання потоваришувала з Сонею.

Ми ділили останній шматок хліба, останні копійки на транспорт. Наша дружба тривала і після навчання. Хоча ми працювали в різних установах, але не втрачали зв’язку, регулярно зустрічалися, довго спілкувалися по телефону, поспішали, при необхідності на допомогу один одному.

Мені, оскільки я хотіла влаштуватися в обл. центрі, потрібна була квартира. Про кредит я й чути не хотіла, бо мені батьки завжди твердили: іпотека – це рабський нашийник, який людина сама на себе одягає.

Я, звичайно, спілкувалася з людьми, які взяли іпотеку. Вони твердили “що не такий страшний чорт, як його малюють”.

Але я все ж таки вирішила, що збиратиму. Збирала багато років, заощаджуючи на всьому, відмовляючись від відпусток.

Із заздрістю слухала Соню, яка розповідала мені про свою чергову відпустку на тому чи іншому курорті. І так дванадцять років. Але все ж таки досягла свого і придбала квартиру.

Однокімнатну, “під ключ”, яку придбала у забудовника ще коли тільки рили котлован. Звичайно, був ризик, що обдурять. Але мені пощастило, забудовник виявився відповідальним і здав будинок під заселення із запізненням лише на місяць. Потім ще збирала на меблі… І ось відбулося.

Я живу у своїй квартирі і запросила друзів на новосілля. Звичайно Соню теж. Мені завжди здавалося, що якщо друг не кинув у біді, то й у радості буде з тобою. Чому це не спрацювало із Сонею, не можу зрозуміти. З того моменту, як вона переступила поріг моєї квартири, почала хаяти і лаяти моє житло.

– Ну і район ти вибрала, кінець географії! Таксист відмовився довезти до будинку, – забурчала вона, як тільки я відчинила двері. – “Під ключ”? Воно й видно, що робили аби як, – казала вона.

І так далі і тому подібне. Її інші гості вже стали смикати, а тій хоч би хни… Який не який, а це мій будинок. І ла яти його нікому не дозволено. Я викреслила Соню з мого життя.

КІНЕЦЬ.