Коли я намагаюся пояснити мамі, що мені заважає її надмірна турбота та опіка, вона сприймає мої слова як образу та невдячність. Вона, мовляв, мене ростила, плекала і пестила, а я ось, така, не ціную її. Загалом, вона в чомусь має рацію. Вона народила мене, не бувши одруженою. Вона взагалі не мала ні чоловіка, ні постійного залицяльника. Все її життя було присвячене мені. Поки я була маленька, це мене влаштовувало. Але коли почала підростати, мамина опіка почала дратувати
Коли я намагаюся пояснити мамі, що мені заважає її надмірна турбота та опіка, вона сприймає мої слова як образу та невдячність. Вона, мовляв, мене ростила, плекала і пестила, а я ось, така, не ціную її.
Загалом, вона в чомусь має рацію. Вона народила мене, не бувши одруженою. Вона взагалі не мала ні чоловіка, ні постійного залицяльника. Все її життя було присвячене мені. Поки я була маленька, це мене влаштовувало. Але коли почала підростати, мамина опіка почала дратувати.
Мене дратували мамині вимоги постійних звітів – де я, з ким, що роблю, який настрій, чи поїла і так далі. Про розваги та дискотеку краще було не заїкатися: мама починала плакати та кричати, що не витримає, коли мене немає вдома, їй будуть мерехтіти всякі жахи, я не маю права так чинити з нею. Її поведінка здавалася мені поведінкою примхливої дитини, а не дорослої жінки.
Коли мені вдавалося вислизнути з дому, починалося бомбардування дзвінками (я не відповідала) та повідомленнями. Головний зміст – коли повернешся, побачиш маму мертвою. Це було нестерпно!
Іноді я виїжджала до бабусі та дідуся. Мама діставала і там – коли я лягла спати, коли прокинулася, що їла, що не їла. Навіть у дідуся нерви не витримували! Він кричав у трубку і жбурляв телефон.
Бабуся виправдовувала маму тим, що тій довелося кілька місяців тремтіти наді мною, коли були проблеми з моїм здоров’ям. Мене ця історія не вразила – минули роки, а мама досі не відпустить ситуацію!
Мені хотілося бути якомога далі від неї. Закінчивши школу, я обрала інститут якнайдалі. Мама билася в істериці, а я розуміла, що її напади розраховані на мою жалість. Але мені хотілося вирватися із цього жаху. Найбільше на світі мені хотілося позбутися маминої турботи!
Вступити на бюджет не вдалося, але потрапити на платне навчання шанс був. Однак платити мені не було чим. Довелося дзвонити дідусеві.
Сплатити навчання він не мав можливості, але запропонував свій варіант: він оплачуватиме мої витрати на оренду житла, а я готуватимуся, щоб вступити наступного року. То був вихід! Мені навіть подумати було страшно, що доведеться повернутися до мами, під її нестерпне крильце!
Дідусь попередив:
– На житло гроші буду переводити, але на життя тобі доведеться заробляти самій.
– О, дідусю! Ти мене рятуєш! Я в жодному разі не хочу повертатися до мами. Ти не уявляєш…
– Уявляю, уявляю!
Звичайно, це був не той ідеальний варіант, про який я мріяла. Не вдалося вступити, щоб навчатися, жити в гуртожитку, ні від кого не залежати. Але допомога дідуся не стала для мене моральним і психологічним каменем на душі, яким була б мамина нестерпна опіка.
Я змінила номер телефону і попросила дідуся та бабусю, щоб вони не видавали його мамі. Мама вимагала, благала, але дідусь із бабусею вистояли. Вони повідомляли мамі, як ідуть мої справи, як моє здоров’я, але особливих подробиць про мене не передавали.
Моє нове життя складалося цілком успішно. Я влаштувалася на роботу в кав’ярні на місце бариста, це мені до душі. Мені вдалося винайняти недорогу, але затишну квартиру. Моє життя тепер належало мені! Я сама вирішувала, куди та коли піти, жила повноцінним життям молодої самостійної дівчини. Згодом я познайомилася з хлопцем.
Навіть характер у мене змінився. Прийшла впевненість у собі, зникла напруга, напади роздратування, агресії. Настав спокій, нормальний сон, гарний настрій. Мені стало зрозуміло, в якій ненормальній атмосфері я жила, як мучила мене мама своєю любов’ю. Повернення до цього не повинно бути.
Минув рік. Я дотримала слово яке дала дідусю і вступила до університету на заочне відділення. Це мені здалося більш слушним варіантом. Дідусь, як і раніше, сплачував моє житло, дякую йому. Я працювала, і мені вистачало і на життя, і навчання.
Кілька разів я їздила до бабусі та дідуся. До мами навіть не думала зайти, чим засмучувала бабусю. Але тут я не поступалася. Зустрітися з мамою було понад мої сили.
Минуло ще два роки. Я зустріла хорошу людину, у нас почалися стосунки. Поступово з’явилися плани на подальше сімейне життя. Ми планували це після закінчення мого навчання, але незапланована вагітність зробила свої корективи.
Довелося готуватися до весілля раніше, ніж збиралися. Дідусь і бабуся поставилися до цього без паніки, майбутня свекруха теж не драматизувала ситуацію. Наші з нею відносини від початку склалися добре. Спочатку я нервувала, тремтіла і чекала всякого негативу. Але вона виявилася дуже доброзичливою і розуміючою, тож між нами запанувала довіра та порозуміння.
Ближче до весілля саме свекруха почала розмову, що мені слід налагодити стосунки з мамою. Моя бабуся твердила про те саме. І хоча я знала, що нічого доброго це примирення не принесе, підкорилася цьому тиску.
Наша зустріч з мамою відбулася за передбачуваним сценарієм: мамині ридання, закиди, моя жорстокість. Не стримуючи себе, я висловила їй усе, що думала та відчувала.
– З того часу, як я стала жити без тебе, я стала людиною. Здоровою фізично та психічно!
– Але ж я все своє життя присвятила тобі!
– Ти душила мене цією своєю жертвою, не розумієш?
– Ти невдячна, невдячна…
– Нехай так. Але якщо ти й надалі продовжуватимеш наглядати за кожним моїм кроком, ти більше мене не побачиш ніколи!
Мама пообіцяла, що не тероризуватиме мене своєю опікою та любов’ю. Якийсь час вона намагалася не дошкуляти мені. Дзвінки були не дуже часті, повідомлення стримані. На весіллі вона навіть сказала зворушливий тост, який викликав сльози, та ще й подарувала значну суму.
Поки я була в положенні, мама на подив стримано поводилася і не смикала питаннями та порадами. Але коли з’явилась донька, і це стало поворотним моментом до колишнього кошмару. З тією різницею, що тепер цей шалений контроль був не до мене, а до онучки.
Нескінченні дзвінки, що повторюються по сто разів, одні й ті самі питання: як їсть, яка температура, який сон, чи немає розлади шлунка, що каже педіатр. До того ж море безглуздих порад, які мене дратували. Я намагалася її стримати, але нічого не допомагало. Мені довелося перейти на твердий тон.
– Якщо ти хочеш понівечити життя моєї дочки, так само як моє, то більше не побачиш ні її, ні мене. Я знову зникну, зміню телефон, і це буде остаточно.
– Ти жорстока! Я не маю нічого і нікого в житті, крім вас!
Вона плакала, але я не відчувала жалю. Я настільки втомилася від неї та настільки чітко уявляла кошмар, який чекає на мене і доньку, що хотіла якнайшвидше покінчити з цим.
Я не можу зрозуміти, як вона може так жити. Їй не так багато років. Вона має привабливу зовнішність. Могла дбати про себе, знайти якісь інтереси, заняття, чоловіка, зрештою. У житті стільки цікавого!
Мої пропозиції мати сприймає з усмішкою. На її думку, я ще недостатньо відчула себе матір’ю, тож не розумію її.
Я з тугою згадую той час, коли ми з нею не спілкувалися. Як мені було добре та спокійно! Дедалі частіше відвідують мене думки повернутися до цього, знову перервати стосунки та жити своїм життям. Може, це змусить її жити своїм життям?
КІНЕЦЬ.