Коли я дізналася, що чекаю дитину, мені здавалося, що світ навколо засвітився тисячею сонць. А потім я почула фразу від свекрухи, яка прибрала мене з цього блаженного стану в реальність швидше, ніж можна собі уявити. Вона заявила: “Тепер ти нарешті сядеш вдома, як порядна жінка, а не бігатимеш на свою роботу”.

А я працювала вчителькою в ліцеї, любила свою справу більше за солодку вату на ярмарку. Василь, мій чоловік, тоді лише знизав плечима, мовляв, не бери до голови. Але я вже знала: попереду бійка не на життя, а на кар’єру.

– Аліно, я купила тобі спеціальні в’язані пінеточки, – гордо заявила Марія Іванівна, моя свекруха, переступаючи поріг нашої квартири без дзвінка, бо “я ж своя”.

– Дякую, але я й сама щось придумаю, – м’яко відповіла я, ховаючи сумку з методичками під стіл.

Василь мовчки відкоркував мінералку і зробив вигляд, що його тут нема.

Марія Іванівна поставила пінетки на тумбочку так урочисто, наче вручала мені орден “Материнської покори”.

– Робота роботою, а ти подумай, дитині потрібна мати вдома, – додала вона, підкресливши кожне слово так, ніби складала заклинання.

– Я думала працювати хоча б кілька годин на тиждень, – обережно сказала я, бо знала, що якщо одразу піти напролом, свекруха включить важку артилерію.

– Та де ти там будеш працювати! Василь забезпечить! А тобі пора стати справжньою господинею! – її очі світилися натхненням, як в іконописця на великдень.

Василь нервово потер чоло. Я побачила, що дискусія ризикує перейти в гарячу фазу, тому дипломатично промовчала. На той момент.

Моє прагнення залишатися активною після пологів виглядало в очах свекрухи як прояв небаченої розпусти. В її уяві порядна жінка в’язала шкарпетки, варила борщі і з ніжністю прасувала чоловікові сорочки. І то з молитвою. А я? Я ж мріяла вести заняття, організовувати заходи, бачити учнівське світло в очах.

Після народження нашої Софійки все тільки загострилося.

– Як це ти шукаєш няню? – вигукнула Марія Іванівна, дізнавшись, що я подала оголошення.

– Бо я планую з вересня виходити працювати, – відповіла я просто.

– Василь! Скажи їй щось! Вона розіб’є сім’ю! – зойкнула свекруха.

Василь, бідолаха, на мить заціпенів. А потім тихо пробурмотів:

– Може, й справді краще поки побути вдома?

Той самий Василь, який колись захоплювався моїми лекціями, моїм вогнем у роботі, тепер стояв на боці свекрухи. Виявилось, що чоловіки часом легко забувають, кого полюбили.

Тоді я вирішила. Ніяких сварок. Ніяких пояснень. Я просто зроблю, як потрібно мені. Спокійно й твердо. Як учитель перед складним класом.

Я знайшла чудову няню, жінку на пенсії з великим серцем і досвідом. І першого вересня вийшла на роботу. Пам’ятаю той день до найменших дрібниць: запах фарбованих парт, дитячі посмішки, відлуння першого дзвоника. Я знову дихала на повні груди.

А вдома чекала буря.

– То ти справді пішла на роботу? – голос свекрухи розрізав повітря.

– Так, – спокійно відповіла я.

– І що буде з Софійкою?

– Вона з нянею. Під наглядом. Нічого страшного.

– Це ганьба на весь рід! – не стрималась Марія Іванівна.

– Маріє Іванівно, – я нарешті зважилася дивитися їй просто у вічі, – щаслива мама виховає щасливу дитину. Нещасна мама, яка змушена жити чужим життям, зробить нещасливою і себе, і всіх навколо.

Василь мовчав довго. Занадто довго. І коли я вже подумала, що втратила не тільки підтримку, а й повагу чоловіка, він нарешті сказав:

– Аліно, пробач. Я не одразу зрозумів. Ти маєш залишатися собою. Ми виховуємо нашу донечку разом. І я пишаюсь тобою.

О, я мало не розплакалась. Та цього разу – від радості.

Тепер усе інакше. Василь щовечора допомагає з купанням Софійки, ми разом готуємо їжу, ділимося новинами з роботи. І я знаю, що нашій доньці пощастило мати батьків, які люблять її і один одного, не втрачаючи себе.

А свекруха? Вона поволі змирилася. Особливо після того, як побачила, що Софійка росте здоровою, веселою, щасливою дівчинкою. А я – щасливою мамою.

Іноді я думаю: а якби я тоді відмовилася від своєї мрії? Що б було зі мною, з нами? Чи варто було йти всупереч думці інших заради власного покликання?

А як ви вважаєте, любі читачі: чи повинна жінка жертвувати собою заради чужих уявлень про правильність? Чи варто стояти за свою мрію навіть тоді, коли весь світ кричить “Ні”?

Джерело