Ми з дружиною розлучилися після 10 років спільного побуту. У нас є дитина. Протягом багатьох років ми мали сварки та скандали, і в останні роки вони стали лише посилюватися. Я дуже любив її і всіляко намагався врятувати наш шлюб, умовляв піти до психолога, намагатися йти на поступки одне одному. Зараз я розумію, що в більшості проблем винен сам, але я лише хотів зробити її щасливішою.

Коли вона просила купити квартиру в тому ж під’їзді, де жили її батьки (адже мама — її найкраща подруга), коли влаштувався на роботу, яка, як їй здавалося, найперспективніша, коли перестав спілкуватися з друзями, які на її думку були мені не рівня. Всі ці рішення вона вибивала з мене постійним тиском, сльозами та маніпуляціями.

Спочатку я піддавався, але коли доходило до абсурду (звільнити свою підлеглу через її привабливу зовнішність), я почав пручатися. Я ніколи не давав їй приводу для ревнощів, завжди був відкритий і нічого не приховував, але розуміння все одно не було.

І ось, через 10 років я зібрав речі і з’їхав від неї до своїх батьків. На власне житло у мене не було грошей, я залишив її і нашу дитину у спільній квартирі, платив за неї та утримував їх.

Я подав на розлучення, хоча вона довго не погоджувалась і просила мене повернутися. Спочатку благала, потім погрожувала. Навіть послала до мене свого брата з погрозами, але я був непохитний і нас таки розвели. Ми домовилися, що перешкоджати зустрічам із сином вона не буде, а я продовжуватиму утримувати їх і жити окремо.

За пів року я зустрів жінку і ми стали жити разом. Колишня дружина, дізнавшись про це, ніби збожеволіла. Почала вимагати переписати мою частку на неї чи сина, подала на аліменти, не сказавши мені (я продовжував їх утримувати, а папірець за місцем роботи вона віддала значно пізніше, коли встиг накапати борг), перестала давати бачити сина. Мені навіть довелося подати до суду на спільну опіку, щоправда, результату це не дало.

Дитину я бачив дуже рідко. Якось, після чергової зустрічі я проводжав сина до квартири і захотів зайти, малюк хотів показати нову іграшку.

Впускати мене не захотіли, а потім взагалі з квартири вийшов чоловік і почав мені загрожувати. Після мене чекав суд за звинуваченням у побитті її. Я був у шоці. Такого від неї я не очікував. Я і пальцем її не зачепив, але довести це було неможливо. І свідок у неї був, в особі цього чоловіка.

І ось минуло вже кілька років. Я зовсім перестав бачити сина, сплачую аліменти, дав їй викупити свою частку за 1/4 від ціни. Почалися проблеми зі здоров’ям та терміново знадобилися гроші, тому довелося погоджуватися на те, що є. Боротися далі просто не було сил та нервів. Зі своєю коханою жінкою я розлучився і тепер зовсім один.

А колишня дружина одружилася, народила ще дітей. Я часто питаю себе, чи щаслива вона? І на що я витратив своє життя? Що зробив не так? Знаю, що спалюю себе своєю ненавистю до неї, але й відпустити не можу.

Нещодавно вона надіслала повідомлення, що якщо я окрім аліментів допомагатиму синові, вона подумає про наші зустрічі. Я мало не трусився від люті. Невже після стількох років спільного життя можна зовсім втратити хоч якусь пошану одне до одного? Ненавиджу її.

КІНЕЦЬ.