Не можна ніякими словами описати і передати той біль, який пережила моя донька. Нещодавно в автомобільній аварії з агинув її чоловік і маленька донечка. Соломійці було всього три.

Після цієї трагедії Мар’яна довго не могла прийти до тями. Час зовсім не лікує, що б там хто не казав. Як тільки вона заплющувала очі, то бачила своїх найрідніших людей і страхалась цього.

Нікого особливо бачити вона не хотіла. Часто виходила на вулицю і сама гуляла вечірнім містом. Коли йшли матусі із дітками, то у кожній дівчинці вона бачила свою доньку. Їй чувся її голос і сміх.

Одного дня вийшла після обіду Мар’яна до парку. Серед натовпу вона помітила дівчинку в червоній курточці і білій шапочці. Вона відразу стала сама не своя і кричала: «Соломійко, Солю, почекай матусю, почекай, я наздожену тебе»

Та дівчинка навіть не озирнулася, вона розглядала квіточки у квітнику, а на все інше не зважала. Нарешті жінка добігла до неї і промовила:

– Ну нарешті, Ходімо уже додому, люба!

Але дівчинка їй відповіла із посмішкою на обличчі:

– Ні, я піду зі своєю мамою до нас додому, а ви не моя мама, ви чиясь мама!

Мар’яна знову ж таки усвідомила, що все це їй ввижалося, що її доньки більше немає і вона не чиясь мама, вона тепер уже не мама. Тепер немає кому читати казочки перед сном і підбирати одяг для садочка, немає кому співати колискових і готувати різні смачні страви.

Не знаю, як із цим всім вона впорається, але дійсно нереально образливо, що ось так просто і несправедливо у нас забирають найдорожчих і найрідніших людей.

Хотілось би, щоб ніхто і ніколи не відчував більше того, що відчуває Мар’яна і навряд чи зможе цього позбутися.

КІНЕЦЬ.