Коли Вова запропонував Марусі з’їхатися, вона думала, що це початок казки. Їхньої довгої та щасливої казки.

Власне, так воно й було. Але не довго.

Виявилося, що Вова зовсім не пристосований до життя. До цього він жив із мамою, яка досі доглядала за своїм дорослим синочком.

Вова ніколи і нічого не готував. І якщо Маруся просила його щось по-швидкому зробити, коли, наприклад, затримувалася з роботи, то він одразу казав, що нічого не вміє. І навіть якось показово продемонстрував їй чорні макарони, і ще більш чорну каструлю.

– Я ж казав, – зітхнув він. – А ти мені не вірила. У нашій родині завжди мама готувала, я навіть до плити не підходив. Тому, готування для мене – темний ліс. Краще ти сама.

І Маруся зітхала, але більше не просила його. А сенс? Продукти переводити? А Вова і радий був. Взагалі, він вважав, що всі ці всі домашні обов’язки – виключно жіноча справа. І чоловікам не потрібно в неї сунутися, тільки все зіпсують. Ось у їхній родині все мама робила, і всім було добре.

А чоловіки, вони для іншого створені. Для чого конкретно, Вова не знав. Тому що в сантехніці та електриці він не розбирався, ремонт робити не вмів, та й заробляв нарівні з Марусею.

Але він свято вірив, що його призначення інше. І вже точно воно не пов’язане з прибиранням і готуванням.

Маруся розуміла, що в кулінарії стався провал. Але вона не сумувала, почала просити Володю допомогти по дому, просила випрати речі – так він закинув чорне і біле разом, а після прання дістав уже чорну і сіру білизну. Та й то розвісити нормально не зміг.

Після того, як він пропилососив, пісок усе ще скрипів під ногами.

– Ну як так? – дивувалася Маруся. – Уже в цьому-то нічого складного немає!

– Це для тебе немає! Тому що ти з дитинства це робиш, – заперечував Вова. – А для мене все це складно.

Маруся й не помітила, як абсолютно всі обов’язки лягли на її плечі. Навіть закупівля продуктів, бо Володя обов’язково купував щось не те, або просто забував купити щось важливе.

Взагалі, Маруся свято вірила, що зв’яже своє життя тільки з тією людиною, яка ділитиме з нею радощі, біди й турботи. Вова поки що ділив тільки радості. Бід, на щастя, ще не траплялося, а ось турботи він щедро віддав своїй другій половині.

– Він, немов, знущається, – скаржилася Маруся сестрі. – Ні, ну як можна спалити макарони в каструлі? А як додуматися випрати чорне і біле разом? Ще, головне, наче саме ці кольори відібрав?

– Так він це, напевно, навмисно, – хмикнула сестра, яка вже п’ять років була одруженою, і всі хитрощі чоловіків чудово знала.

– Мовляв, у мене нічого не виходить, зроби ти. Я так на роботі часом роблю. Роблю з себе дурненьку, і всі бояться, що я щось зіпсую. Тому, частину обов’язків з мене знімають. Але тут, головне, не загратися, а то й звільнити можуть.

Маруся лише зітхнула.

– І ось що мені з ним робити? – пробурмотіла вона. – Тут або чоловіка перевиховувати, або чоловіка міняти. Тому що миритися з таким станом речей мені зовсім не хочеться. Я хочу хоча б раз на тиждень нічого не готувати, хочу, щоб він хоч іноді мив посуд.

Знаєш, як він його днями помив після моїх умовлянь? Розбив мій найулюбленіший келих! Клявся, що це випадковість, мовляв, він слизький був! Але я не вірю.

– А ти готова чоловіка змінити? – запитала сестра. – А то в мене колега є безгоспний, каву собі робить. Може, й решту вміє.

Маруся лише махнула рукою.

– Ні, не готова. Дивно, але Володю я кохаю. Сама не розумію, чому. Напевно, він мене до себе прив’язав, коли ми ще не жили разом. А я тепер відв’язатися не можу. А він і радий, знає, що мені нікуди діватися.

– Ну, значить, залишається варіант перевиховувати, – підсумувала сестра.

– Так, але як це зробити? Я ж намагалася. І просила, і вимагала. У підсумку це все тільки мені боком виходило. Знаєш, скільки я цю каструльку відтирала?

– А що, якщо робити так, як робить він? Ну, мовляв, у тебе теж нічого не виходить?

– Але ж він знає, що це неправда, – із сумнівом промовила Маруся.

– Звісно, знає. Як і ти прекрасно знаєш, що в нього не лапки. І що макарони може зварити навіть дитина. Головне, робити серйозний вираз обличчя і чекати, коли він підніме білий прапор.

– А якщо не підніме? – запитала Маруся.

– Ну, тоді варіант “Б”.

– Це який же?

– Мій колега.

– Та ну тебе, – розсміялася Маруся.

Власне, жінка вирішила дослухатися до поради сестри. Бо це все її вкрай уже напружувало. Вона б могла миритися з чимось одним, наприклад, що Вова не готуватиме.

Вона й сама любить це робити, та й доставки ніхто не скасовував. Але миритися з тим, що він узагалі нічого не збирається робити, вона не хотіла.

А потім, якщо вони все ж одружаться, у них з’являться діти. І що? Буде Маруся розриватися між побутом і дитиною. І у вихідний, скажімо, після безсонної ночі, чоловік спокійно дивитиметься телевізор, а вона, як зомбі, блукатиме будинком, намагаючись усе доробити…

Маруся навіть головою труснула, щоб прибрати цю картинку. Ну вже ні, або Володя стає дорослим, або… Про інше “або” навіть думати не хотілося.

Увечері Вова прийшов із роботи.

– Ммм, чим так смачно пахне?

– Курочку з картоплею потушкувала, – відповіла Маруся, намагаючись сильно не посміхатися. Вона до цієї курочки навіть не доторкнеться, благо, поїла заздалегідь.

Вова вимив руки і тут же сів за стіл.

– Я такий голодний! Навіть слинки течуть!

– Їж на здоров’я, – подала Маруся йому тарілку.

Володя, чи то від голоду, чи то від жадібності запхав до рота одразу велику порцію їжі, і одразу ж її виплюнув.

– Що таке? – розіграла Маруся здивування.

– Та там одна сіль!

– Правда?

Маруся спробувала їжу і скривилася.

– От же чорт, пересолила. Дві години на цю курку вбила, доведеться все викидати…

– І що ми їсти будемо?

– Ти знаєш, вона мені весь апетит відбила. Я нічого не буду. Та й втомилася сильно…

Через годину Маруся спостерігала, як злий Вова, не дочекавшись їжі, робить собі бутерброд.

– Значить, це все-таки вміє, – пробурмотіла вона.

Наступного дня Маруся прокинулася від крику.

– Маріє,та що ж це таке, це ж моя улюблена футболка.

Вова тримав у руках річ, яка підійшла б п’ятирічній дитині. Але ніяк не здоровому чоловіку.

– Мабуть, я її не в тій температурі випрала. Вибач. Значить, інші білі речі, можливо, теж сіли.

Володя явно стримував роздратування, а Маруся відкинулася в ліжку. Їй ще півгодинки можна поспати.

Через день на Вову чекало нове випробування.

– А чим так пахне? – скривився він, увійшовши до квартири.

– А сміття ніхто не викинув, – відповіла Маруся, забувши уточнити, що вона туди викинула щось зіпсоване з холодильника. Сама ледь дихала, але це було того варте.

– А чому ти не викинула?

– Лінь! – відповіла Маруся.

Вова пробурмотів якусь лайку, але схопив сміття і вирушив на смітник. А Маруся поставила в розумі галочку: це він теж може зробити.

Коли Володя попросив Марусю купити якоїсь ковбаси (ну, не уявляє він своє життя без неї), Маруся спеціально не стала її брати. І на питальний погляд поплескала очима.

– Я забула…

– Може, сходиш?

– Ой, ні, не можу. У мене серіал починається.

І за півгодини Володя тупав у магазин, знову бубонів собі щось під ніс.

Марусина фантазія була на межі. Це ще Вова нічого не говорить про брудну підлогу, брудну ванну і гору білизни. Але Маруся й сама не знала, скільки витримає. Вона якось не звикла жити у свинарнику.

Але першим здався Володя. Підняв той самий білий прапор.

– Я знаю, що ти робиш, – промовив він.

– Я нічого не роблю.

– Маріє, але я ж не спеціально! Я правда, нічого не вмію.

– А ти думаєш, я відразу все вміла? Можна ж навчитися, якщо є бажання. Або жити ось так… – обвела Маруся рукою квартиру.

– Здаюся. Що мені потрібно робити?

Загалом, обов’язки поділили. Вова вчився бути відповідальним дорослим, Маруся запаслася терпінням. Головне, що вони обидва дійшли однієї думки: вони готові щось змінювати заради їхнього щасливого життя.