Коли я завагітніла вперше, мені було всього сімнадцять. А вже у двадцять знову лежала у пологовому, народжуючи двійняток. Наразі я проживаю із батьками, оскільки батько моїх дітей і діла з нами мати не хоче. Тож можете собі уявити, як тяжко мені доводить одній. Із трьома дітьми витрати великі, а от заробити особливо немає де і немає коли. Тому і живу так, ніби виживаю.

Сталось так, що з Андрієм ми почали зустрічатись, коли навчались в університеті. Тоді я і завагітніла. Та його батьки категорично забороняли йому визнавати цю дитину і взагалі спілкуватись зі мною.

Тому він і покинув мене. Звичайно, яким батькам не хочеться, аби їхня дитина далі вчилась, розвивалась, шукала роботу? Але якщо вже так склалось, то потрібно було навчити дитину брати на себе відповідальність.

Тоді я зрозуміла, що з дитиною бути мені самій. І своїм батькам сказати боялась, тому розповіла уже тоді, коли знала стать дитини. Позбутись малюка тоді уже не можна було, тож через чотири з половиною місяці я народила хлопчика. Тоді я ще вірила, що зможу навчатись, але поєднувати це вийшло нереально, тож довелось забирати документи.

З Андрієм ми і надалі підтримували спілкування в таємниці. От і вийшло так, що через два роки я знову завагітніла. Чомусь я була переконана, що тепер він має свою голову на плечах і запропонує мені одружитись. Але тут знову влізли батьки, які не бачили мене ідеальною дружиною для свого синочка.

Такий поворот подій мене остаточно розбив. Дитини позбуватись не хотіла, та і боялась. А потім взагалі дізналась, що скоро на світ з’являться двійнята. Наразі повністю фінансово мене утримують батьки, та вони не можуть собі багато чого дозволити. Тому і живемо ми бідненько.

Через рік мої одногрупниці отримають дипломи та підуть шукати роботу своєї мрії. А моя доля уже давно вирішена. Навіть не знаю, ким зможу бути я, коли вийду з декрету без диплома.

Всі подруги ходять розважатись, по клубах і кафе, їх запрошують на побачення заможні кавалери, а я сиджу вдома цілодобово із трьома дітьми.

Всі мої мрії рухнули в один момент і нічого виправити найближчим часом я не зможу, та і взагалі не впевнена, що колись зможу. І я сама у всьому цьому винна.

Якою потрібно було бути дурною та наївною, щоб повірити Андрію після того, як він уже мене один раз покинув. Та і взагалі, для чого було спілкуватись із ним, коли він навіть до спільної дитини діла не мав?!

Як шкода, що це все очевидне я зрозуміла надто пізно.

КІНЕЦЬ.