Мені тридцять років. А моїй дружині – п’ятдесят два. Ми познайомилися, коли мені виповнилося двадцять три роки. Вже стільки ми пройшли разом. Я мушу визнати, що справді закохався в неї.

Нам просто було добре разом. Я до Оксани зустрічався з дівчиною, але в нас із нею нічого не вийшло. Оксана була вдовою. Зрозуміло, що моїм батькам такі новини не сподобалися.

Не такої невістки вони чекали на порозі свого будинку. Але мене тоді мало хвилю вало. Я був настільки захоплений почуттями, що нічого довкола бачити більше не хотілося. Але зараз я вважаю цей шлюб помилкою. Через рік я одружився з Оксаною.

А о двадцять сім вже тримав на руках первістка. Я був щасливий. Оскільки я створив сім’ю, довелося покинути магістратуру та влаштуватися на роботу. Але головою сім’ї я не став.

У хаті всім заправляла Оксана. І ось зараз я бачу, яка насправді велика між нами прірва. І справа не лише у віці . В нас кардинально різні характери. Я готовий змінюватись і йти на поступки, а вона – ні.

Я більше не відчуваю до Оксани те, що було на початку наших стосунkів. Вона немов моя друга мати, а не дружина. Про близькість і говорити не хочеться. Зустрів Оксану я підтягнутою, з пишними формами, доглянутою.

А після народ ження дитини та штампу в паспорті вона кардинально змінилася. Вона теж охолола до мене. Тепер я часто думаю про своє майбутнє. Я не хочу до п’ятдесяти років доглядати немічну жінку.

У голову лізе роз лучення. Оксана, мабуть, також це помічає. Але відпускати мене не хоче. Останнім часом постійно каже то тут, то там, як мені пощастило з нею і що таку другу ніде більше не зустріну. Тисне на жалість. Маніпулює. І дорікає дитиною. Я не знаю, як краще мені вчинити?

Що робити з дитиною? Я не можу втекти з сім’ї, але й сам доглядати малюка не зможу. Моментами я розумію, що десь у душі я все ще люблю Оксану. Але миритися з її характером стає дедалі важче. Боюся помилитись. Але й тупцювати на місці часу немає.

КІНЕЦЬ.