Вже кілька років я була на пенсії, жила у своїй маленькій однокімнатній квартирі, поки мені не подзвонив мій син і не сказав, що знайшов роботу в моєму місті.

Тут йому дали квартиру, але вона потребувала ремонту.

Син запитав, чи можуть він, його дружина і дочка тимчасово пожити зі мною, поки вони робитимуть ремонт у своїй квартирі.

Я погодилася, бо люблю свою сім’ю, а часи зараз важкі, тому родичі повинні підтримувати один одного.

Жити разом протягом кількох місяців було нелегко, але одного вечора я завела розмову, щоб обговорити процес ремонту, тому що нам було тісно в однокімнатній квартирі , що ускладнювало моє життя.

Я пояснила, що у мене давно вже свої звички і переваги, і мені важко адаптуватися до їх розкладу.

Мій син вислухав, і у нас відбулася чесна розмова, під час якої він з повагою поставився до моїх уподобань, пообіцявши якомога швидше закінчити ремонт.

Він влаштувався на додаткову роботу, знайшов підробіток на неповний робочий день і через деякий час моя сім’я переїхала у власну квартиру.

Тепер вони часто відвідують мене, особливо моя онука, яка приходить майже кожен день.

Я щасливий, що вони живуть поруч, у них є будинок, де їм комфортно, і що у нас дружні стосунки.

Однак іноді я сумніваюся, чи правильно я вчинив, вказавши на обмежені умови життя.

Я боялася, що діти мене не зрозуміють, але я мала щось сказати.

Цікаво, як вони вчинять зі мною на старості.

Сподіваюся, коли я постарію, родичі завжди будуть поруч зі мною, допомагаючи і підтримуючи мене у всьому.

КІНЕЦЬ.