Коли в коридор санаторію зайшла дивна пара, всі люди переглянулися між собою. Вона йшла з маленькою сумочкою, а він за нею з важкими великими торбами. Потім вони зупинилися і чоловік цій пані сказав: – Відпочинь трішки, люба, я все влаштую сам, зараз я розберуся з усім, не поспішай. І попросив її присісти на лавочку. Він був таким турботливим і уважним до неї, що нам було потім дуже важко повірити, що це були дружина і чоловік

Вони неквапливо увійшли до просторого вестибюлю великого санаторію і, майже всі, хто там чекав у зручних кріслах в великому та просторому коридорі, миттєво перевели погляди на цю незвичну пару.

Це не була якась гламурна пара зі сторінок глянцевих журналів чи якісь багатії, ні вони не скхожі були на людей з великими статками.

Ні, це були звичайні собі чоловік і жінка, на вигляд їм було близько сорока п’яти років.

Він, Олексій, як стало зрозуміло з їх розмови, був середнього зросту, міцної статури, його руде волосся сяяло в променях світла, що лилося з великих вікон.

Вона, Лариса, як виявилося – його дружина, майже не поступалася йому зростом, мала звичайну зовнішність і особливо нічим не відрізнялася від жінок свого віку, а її світле, немов стигла пшениця, волосся м’яко спадало на світле обличчя.

Її обличчя було приємним та відкритим, але без якихось надзвичайних рис, які б одразу впадали в око, загалом, звичайна жінка. Проте, у поєднанні з виразними та світлими очима, воно випромінювало тепло та спокій.

Олексій, слідом за нею, з важкістю ніс дві великі дорожні сумки та об’ємний пакет, а Лариса спокійно йшла собі біля нього позаду, тримаючи лише свою невелику дамську сумочку.

Зупинившись біля однієї з вільних лавок, він обережно опустив увесь свій багаж на підлогу, адже нести йому було важко усе, а потім, з легкою усмішкою, запропонував супутниці присісти.

— Відпочинь трішки краще, люба, я все влаштую сам, зараз я розберуся з усім, не поспішай, — промовив він м’яко, після чого, тримаючи в руках якусь папку з документами, впевнено попрямував до стійки реєстрації, де стояла вже й так невеличка черга.

Було цілком очевидно, що пара приїхала на відпочинок, і чоловік, просто з усіх сил прагнучи якомога максимально звільнити свою дружину від будь-яких турбот, взяв на себе всі організаційні моменти та питання.

У той час, як Олексій стояв у невеликій черзі, сама Лариса спокійно собі сиділа, розслаблено відкинувшись на спинку лавки, спостерігаючи за метушнею людей навколо, яка здавалося її зовсім й не стосувалася.

Черга людей рухалася повільно, і Олексій, помітивши добре це, обернувся до Лариси. Ніжно поглянувши, з якимось світлом в очах, тихо, але так, щоб чула дружина, промовив.

— Може, тобі водички принести холодненької? — турботливо запитав він, його голос був сповнений турботи.

Лариса, неохоче глянувши в сторону чоловіка, ледь помітно зморщила свій акуратний носик, жестом відмахнулася від нього і відразу байдуже відвернулася, даючи зрозуміти, що їй нічого не потрібно від нього зараз зовсім.

Олексій лише тепло їй на те посміхнувся, м’яко промовив.

— Почекай трохи, люба, я скоро прийду, постараюся якомога швидше, — сказав він, після чого знову попрямував до черги і вже зосередився на оформленні документів.

Приблизно за п’ятнадцять хвилин усі формальності були вирішені.

Олексій відразу по тому забрав ключі від кімнати, в яку мало поселитися подружжя, та повернувся до своєї дружини.

Він взяв важкі сумки, вона лише свою невеличку сумочку і попрямували разом: вона вперед, а він за нею.

Разом вони піднялися до свого номера, залишивши за собою легкий слід незвичайного тепла, яке не могли не помітити усі, хто став свідком цієї милої сцени.

А вже наступного дня на цю пару знову звертали увагу усі люди, які відпочивали в санаторії, причому особливо активно — інші жінки, що зустрічали їх вдвох.

Це було викликано не якимось екстравагантним виглядом чи дивною поведінкою сімейної парі, а чимось значно глибшим і водночас простішим.

Олексій, як і раніше до того, не виказував перед Ларисою жодних знаків показної галантності чи театральності. Було видно, що він звичайна людина, можливо, працівник якогось заводу, чи дрібний офісний працівник, далекий від світського шикарного життя.

Але в ньому та його теплому відношенню до дружини було стільки щирої турботи та непідробної ніжності по відношенню до неї, що це було просто неможливо не помітити це.

Наприклад, перед тим як Лариса мала присісти на якусь лавку в парку санаторію, Олексій завжди акуратно стелив під неї невеликий пакет або серветку, щоб вона не забруднила свою сукню.

Коли вже вечоріло, з’являлися комарі та й вітер ставав прохолоднішим, він дбайливо накидав їй на плечі легку кофтинку, яку завжди тримав напоготові.

Навіть у кабінеті де їм допомагали фахівці, який вони відвідували разом, він щоразу запитував: «Тобі зручно, сонечко? Може, подушку підкласти, чи ще щось піднести?»

Усі ці дрібні, на які сама дружина, здавалося б, зовсім не звертала увагу, здавалося б, незначні жести, створювали атмосферу безмежної уваги та щирої любові, якої в сім’ях зараз зустрінеш нечасто.

На них, безумовно, багато людей звертали увагу, але навряд чи хтось міг запідозрити, що всі дії Олексія були на публіку, це було дуже щиро і просто, таке не придумаєш на рівному місці.

Ні, він весь час поводився так, наче зовсім не помічав оточуючих.

Інші жінки були для нього зовсім нецікаві, його погляд завжди був зосереджений лише на Ларисі. Для нього існувала єдина «королева» — це його власна дружина, і всі його дії були продиктовані виключно бажанням зробити її життя максимально комфортним і приємним, щоб їй зручно завжди було і вона ні в чому не мала потреби.

Він не шукав схвалення чи похвали, він просто жив своєю турботою.

А одного разу, коли люди зібралися перед обідом у бюветі, щоб за рекомендацією фахівців та персоналу санаторію випити корисної мінеральної води, до приміщення увійшла сімейна пара, яка вже була відома усім, і мені теж.

Лариса, як завжди, граціозно та спокійно присіла на вільну лавочку, а Олексій тим часом підійшов до крана, набрав у склянку води і, сам не пивши її, відразу, в першу чергу, дбайливо підніс її своїй дружині.

Тільки після всього цього він відразу повернувся, щоб наповнити свою склянку.

Лариса трішки скуштувала воду і ледь помітно зморщилася в обличчі: сказала, що смак вони їй зовсім не подобається, пити її вона не дуже хоче, і більше її таки пити не стала.

Олексій якось з турботою і тривожно з розчаруванням глянув на Ларису.

— Може, прохолоднішої водички тобі набрати? Ця, напевно, не дуже п’ється, коли вона тепла, — стурбовано запитав він в неї. Дружина, довго не думаючи, відразу мовчки, не сказавши і слова, повернула склянку води чоловікові, і він миттєво, без зайвих слів, набрав воду іншої температури, прагнучи їй догодити й догодити в усьому.

Усю цю, здавалося б, буденну церемонію з водою пильно спостерігала елегантна пані в широкополому капелюсі, на вигляд їй було близько сімдесяти років.

Вона буквально прискіпливо обливала їх своїм поглядом, не відривала погляд від турботливого чоловіка і його дружини, якій, схоже, було так важко догодити.

Поруч з нею також сиділа й інша жінка, приблизно такого ж віку, і теж з цікавістю спостерігала за сімейною парою.

Пані в капелюсі, не витримавши цієї картини, повернувшись до своєї сусідки, тихо, але з виразною інтонацією, промовила:

— Другий день за ними обома я добре спостерігаю. Хіба це нормально в сім’ї? Та він як раб перед нею! І хіба це добре життя для нього так жити? І водичку підносить їй щоразу, і віялом на неї махає, якщо спекотно, вечорами в кофтинку кутає, навіть в столові бігає біля неї, все підносить, розкладає, навіть узвар наливає їй сам.

А вона все незадоволена постійно, все дорікає йому, все їй не догодиш. Ось я, наприклад, своєму синові ніколи б не дозволила так прислужувати своїй дружині. У її голосі відчувалася суміш обурення та невдячності. От як можна бути такою людиною?

Друга пані, яка випромінювала добродушність, простодушно посміхнулася:

— А що тут недоброго такого? На те вони й чоловік із дружиною. Та й не в тягар йому за дружиною доглядати, це ж видно. Це просто його натура така, щира і любляча.

— А по мені, так дуже догоджає він їй, аж занадто, — пробурчала дама в капелюсі, її обличчя скривилося від невдоволення, — навіть дивитися неприємно на все це. — З цими словами вона демонстративно підвелася і вийшла з бювету, залишивши за собою шлейф подиву.

Її сусідка, пані Леся, жінка доброзичлива і розважлива, залишилася на своєму місці.

Коли турботливий Олексій вийшов на кілька хвилин з бювету, ймовірно, за якимись речами, Леся пересіла ближче до Лариси.

— Ви, вибачте, будь ласка, що цікавлюся, розумію, що це не моя справа, — тактовно почала розмову з жінкою Леся, її голос був м’яким та привітним, — ви, мабуть, недавно лише одружилися? Виглядаєте так, ніби у вас медовий місяць. Ви такі милі.

— Чому ви так гадаєте? — здивовано запитала Лариса, її миловидне обличчя виражало щире здивування. — Ми разом уже двадцять п’ять років.

Леся, чиї очі округлилися від подиву, усміхнулася їй у відповідь.

— Та що ви? Він так про вас дбає, як ніби ви тільки вчора одружилися, це важко не помітити нікому! Це така рідкість у наш час. Я тому й здивована така. Та й всі здивовані, хто вас зустрічає, мабуть.

— Ой, та він завжди такий, він такий відколи ми з ним одружилися, — зітхнула Лариса, немов скидаючи невидимий тягар, який ніхто крім неї не розумів. — Чесно кажучи, я вже порядком втомилася від його надмірної уваги, це ж з ранку до вечора він себе поводить так. Іноді хочеться просто побути самій, без постійних питань про те, чи мені зручно, чи не холодно, чи не хочу пити.

В її голосі відчувалася якась легка, але глибока втома, яка дуже здивувала Лесю.

— Люба моя, — з ніжністю звернулася Леся до Лариси, яка здавалася такою невдоволеною та втомленою від уваги і турботи чоловіка, — турбота та увага вашого чоловіка – це найголовніше, що може бути у стосунках, повірте, це ж саме те про що мріє багато жінок, а ви маєте все це і не цінуєте. А якщо це триває ледь не чверть століття, то це справжній скарб! Вам з ним дуже пощастило, повірте мені, я бачила багато сімейних пар, я вже людина немолода, прислухайтеся.

— Він дійсно дуже хороший і турботливий до мене. Вдома в усьому допомагає, ми разом їздимо відпочивати, я з ним почуваюся в повній безпеці. Він моя опора, моя фортеця. Я знаю, що можу на нього покластися в будь-якій ситуації.

— Ось і дорожіть всім цим! — щиро порадила Леся. — Іншого такого важко знайти, він напевно один на десять тисяч. Недарма всі дами нашого санаторію за вами спостерігають і, напевно, відверто заздрять. Те, що він робить, це не тягар, як дехто вважає, адже це зовсім не так. Це не мішки на жіночих плечах носити, це справжнє щастя — жити з таким чоловіком і пишатися ним щодня. Це фундамент міцного і щасливого шлюбу.

Але Лариса була незадоволена, що її повчають і дають якісь поради, вона скривилася і намагалася пояснити, що її життя з чоловіком не справа чужих людей.

Леся ще намагалася підібрати слова, але навряд вони були комусь потрібні.

У цей момент до бювету повернувся Олексій, і Леся тактовно пересіла на своє місце, давши сімейній парі простір.

Олексій і далі щебетав біля дружини, а вона невдоволено йому щось відповідала.

Я чимало днів сама спостерігала за цією сім’єю і диву даюся. Чому Лариса не цінує такого хорошого чоловіка?

Чому так буває в житті: якщо одна людина з подружжя добра і занадто турботлива друга не цінує це? Це починається цінуватися лише тоді, коли втрачається.

Я знаю одну таку, моя подруга колишня, теж мала доброго чоловіка, але не цінувала. Постійно незадоволена ним була, навіть розлучилася згодом. Думала кращого знайде. Але не вийшло.

Коли зрозуміла, що втратила – хотіла його повернути, телефонувала постійно, просила повернутися в сім’ю, а він охолов до неї, одружився вдруге, там діти, щасливі вони, він дуже хороший батько і чоловік, його там цінують.

А подруга й досі залишилася сама, шкодує про те, що скоїла, адже такого більше не зустрічала ніколи, а мала таке щастя колись.

Отож краще цінувати хорошого чоловіка. Хіба я не права?

Але чому так буває, що ти чоловікові годиш в усьому, а такого щастя від нього не маєш, а в цій ситуації – дружина й не зважає на Олексія, а він в усьому догоджає їй?

Джерело