Моя історія, можливо, комусь видасться незвичайною, а хтось просто засудить мене. Проте ця історія – частина мого життя, і її ніяк не викинути з пам’яті.

Все почалося близько двадцяти років тому. Ми жили великою дружною сім’єю, батько, мати, я та двоє моїх братів. Крім того, мешкали з нами батьки батька.

Ми жили за містом, і будучи дитиною, я цілими днями освоювала ліс, що знаходився неподалік будинку, берег річки і всю цю чудову місцевість. Так я познайомилася з ним – тим, хто раз і назавжди забрав із собою моє серце та мою душу.

Ним виявився хлопчик років з десять (мені тоді було років 7-8). Він жив за кілька кілометрів від мене, але все одно щодня приходив, щоб пограти зі мною.

Хлопчика звали Паша. Згодом про нашу дружбу знала вся моя сім’я.

Він часто бував у моїй хаті, цілими днями граючи зі мною. Але згодом дружба перетворилася на щось більше.

Мені було близько 15, а йому 17, коли я зрозуміла, що він закоханий у мене (чесно кажучи, не помітити це було дуже важко). Але мої почуття тоді не були зрозумілі, адже на той час я потоваришувала ще з одним хлопцем – Дімою.

Він був моїм ровесником. Мої друзі не любили один одного, але щоб не засмучувати мене, не показували при мені своєї неприязні. Я любила (як друзів) їх обох.

Якось (мені було років 17), ми з Пашою серйозно посварилися. Виявилося, що він ревнував мене до Діми.

Я так і не змогла пояснити йому, що вони друзі для мене. І він пішов.

Пішов на довгі роки. Я дуже переживала відсутність друга, і невдовзі відчула прихильність до Дмитра.

Коли мені виповнилося 18, він запропонував вийти за нього заміж. І я погодилася.

Ми одружилися, і того ж року вступили до одного і того ж університету, лише на різні факультети. Навчання пройшло швидко і нецікаво, тому зациклюватися на ньому я не буду. Потім ми повернулися додому.

Ми жили за містом, у будинку Діми, на роботу їздили на своїх автомобілях (благо, до міста недалеко). Так минуло кілька років (дітей у нас не було, немає і зараз).

Мені було двадцять сім, коли моє життя стало незрозумілим і нерозв’язним. Того дня (це було минулого літа) я гостювала у батьків. Було трохи опівдні, коли в двері постукали.

— Я відчиню, – сказала мама і вийшла з кімнати. Вона повернулася за кілька секунд. І не одна. За її спиною стояв… мій найкращий друг Паша.

Але ні, вже не Паша, а скоріше, Павло – солідний, високий і дуже гарний чоловік. З дитинства в нього залишилися світло-карі наївні очі.

— Здрастуйте, – привітався він з усіма.

Добре, що я сиділа, інакше неодмінно впала б. Він привітався з усіма, а потім підійшов до мене.

— Привіт, Рижику, – сказав він мені (моє давнє дитяче прізвисько, втім, актуальне й зараз, руде волосся так і відливає почервонінням).

— Привіт, – відповіла я.

Рідні хотіли залишити нас наодинці, але я вирішила інакше. Взявши Його за руку, я повела Павла до річки, туди, де у дитинстві ми проводили більшу частину вільного часу.

— Я повернувся, Рижику, — посміхаючись, сказав він.

— Я помітила, – відповіла я.

Я все ще злилася, згадуючи про нашу розмову і про її закінчення. Ми проговорили біля річки кілька годин. І він пішов.

Але наступного дня повернувся. З того часу минув рік. Він, як і раніше, гостює в будинку батьків або в моєму домі (чоловік ставиться до нього прихильно).

Але навіщо я написала цю історію? Я прошу поради.

Якими б не були мої почуття до Павла – як у брата, друга, чоловіка, вони все одно сильніші за почуття до чоловіка. Ні, не подумайте, я пристойна жінка, і чоловікові не зраджувала, навіть жодного разу не поцілувала його.

Між нами тепер лише вечірні розмови за чашкою чаю. Але коли він бере мене за руки, щоб розповісти чергову історію, я відчуваю таке щастя, яке не подарувала мені жодна ніч із чоловіком. Я кохаю ЙОГО більше, ніж свого чоловіка.

КІНЕЦЬ.