В кожного доля своя і складається вона по різному, але до кінця хочеться вірити в краще майбутнє, шкода, що з роками воно не завжди настає і сумно, коли втрачається віра.

Я досить таки довго не могла знайти того самого єдиного і тому вийшла заміж аж у 35 років, вже звісно була немолодою.

А моєму обранцю, на той час, Андрієві, виповнилося лише 25 років. Нерівний шлюб, як в народі люди говорять.

Але ми щиро кохали один одного і не звертали уваги на чужі думки.

Через пів року після весілля, у нас з’явилася двійня. Донечка та синочок.

Ми назвали їх Олександр та Світланка.

Андрій дуже їх любив, але потім все пішло якось не так, на жаль.

Згодом Андрій все частіше став затримуватись на роботі.

Іноді навіть не ночував вдома, мало з нами проводив часу.

Я розуміла – він старається для нас з дітьми, тому сприймала це як належне, адже він добре нас усіх забезпечував один.

З часом дорожчали товари в магазинах, але ми цього не відчували, адже жили в достатку.

Чоловік залишав мені на витрати по п’ять тисяч гривень на тиждень. Нам цього вистачало, я намагалася ці гроші розпреділити на все.

Я повертатися на роботу не поспішала. Материнське почуття захопило мене з головою і я вирішила, що краще буду час приділяти своїм дітям.

Якось, не  дуже помітно для себе, за рік я поправилась на десять кіл і відчувала, що далі гірше.

Як тільки мої малятка засипали, мені хотілося їсти.

Діти якось так швидко росли, витрати збільшувалися.

Мій чоловік все частіше був на підробках і приходив додому, правду кажучи, тільки спати.

Вранці я не знаходила його поруч з собою. Він крадькома йшов спати на кухню. Так тривало майже пів року.

Якось його не було дві доби. Увечері він прийшов, зібрав у валізу свої речі і попрямував до виходу.

Я стала перед дверима і запитала куди він зібрався, нащо Андрій мені сухо відповів, що йому все набридло і мовчки вийшов за двері.

Через тиждень він перерахував мені на картку п’ять тисяч гривень.

Я не марнотратна людина зовсім, але я не можу і не хочу ростити дітей, які потребують тільки в їжі і одязі.

Вони не повинні думати про шматок хліба і про те, що одягнуть на себе вранці.

Якщо батько не хоче приймати участь в їх житті, то нехай вже дає кошти на дітей, щоб вони ні в чому не мали потребу.

Я подзвонила Андрієві і сказала, що подам на аліменти.

Мій чоловік, як мені здалося, був незворушний.

Він просто мені сказав, що якщо так, то я буду отримувати лише мало відсотків від його офіційної зарплатні, а це всього п’ять тисяч гривень на місяць. Але якщо я залишу все як є, то він пообіцяв платити по п’ять тисяч на тиждень.

Він поклав телефон. Я сиджу і думаю. Що робити? Як несправедливо влаштоване життя.

Чому я, залишившись з дітьми, маю думати, як крутитися, щоб справлятися з усім і якось жити. А в нього в голові лише гроші одні?

Чому так важливо від нас відкупитися? Невже усі чоловіки такі?

КІНЕЦЬ.