За вечерею Надія Павлівна подивилася на зятя своїм звичайним важким поглядом, яким ось уже чотири роки тільки й дивиться на нього.

— Ти, Василю, коли одружився з моєю донькою, що обіцяв? — суворо спитала вона.

Василь уткнувся у тарілку і щось невиразне пробурчав собі під ніс. Катерина вирішила заступитися за чоловіка.

— Та гаразд тобі, мамо, — сказала вона, — адже він тільки з роботи. Хай поїсть. Їж, Васю, їж. Не бійся.

— Їж, Васю, їж, — передражнила дочка Надія Павлівна. – Наїдайся. Може, порозумнішаєш.

– Ну, мама!

– Що “мама”? — обурено відповіла Надія Павлівна. — Він уже не соромиться п’яним додому з роботи повертатися. А ти все: мама, мама. Цікаво, що буде далі?

— Вже нічого не можна, — тихо промовив Василь, не зводячи очей. — Випив трохи. Подумаєш. Іншим можна, а мені що? Не можна, чи що?

– Що? — здивовано сказала Надія Павлівна. – Яким це іншим? Кому можна?

— Інші більше п’ють, — тихо відповів Василь. — Щодня з роботи додому такими повертаються. І нічого. А я лише раз спробував. І на тобі.

— Коротше, — суворо сказала Надія Павлівна, — ще раз прийдеш додому таким, одразу вилетиш із моєї квартири.

– Ну, мамо! – обурилася Катерина.

– Я все сказала! — з цими словами Надія Павлівна піднялася з-за столу і пішла до своєї кімнати.

Катерина з жалем дивилася на чоловіка.

– Я її боюся, – сказав Василь.

— Не бійся, — лагідно й ніжно сказала Катерина. – Вона добра.

— А-а, «не бійся». Тобі легко казати. Ти її дочка. Тебе, звичайно, вона не чіпатиме. А я? Хто я їй? Ще й живу у її квартирі.

— І тебе вона не чіпатиме, — впевнено відповіла Катерина. — А квартира ця не лише її, а й моя також. Тим більше у нас дитина маленька. Це вона тебе лякає.

— От уже скоро чотири роки, як я у вас живу,— пошепки говорив Василь, побоюючись, що теща почує,— і весь цей час я, як на вулкані, слово честі, Катерино. Ти мене розумієш?

— Розумію.

— Ходжу навшпиньки. Озираюся постійно. Розмовляю тихо. Звітувати доводиться за все. І добре б перед тобою! А то перед нею. Кроку ступити не можу, щоб не почути від неї якесь зауваження.

— Ти їж, Васю, їж, — ласкаво шепотіла Катерина у відповідь, жалібно дивлячись на чоловіка і гладячи його по голові.

— Я їм, їм, — шепотів у відповідь Василь, — але сил більше немає.

— Якби ти знав, Вася, як я тебе розумію.

— І все їй треба знати, — шепотів Василь. — Таке враження, що моя дружина не ти, а вона. Чому пізно повернувся з роботи? Чому цього місяця зарплата менша? А пам’ятаєш, що було, коли їй здалося, що від мене пахне жіночими духами?

— Пам’ятаю, звісно, ​​— сумно відповіла Катерина. — Хіба таке забудеш.

— Щодня, — шепотів Василь, — щодня одні суцільні «чому» та докори. Не туди ступив,  не те зробив. Я, може, й випив сьогодні, бо сил уже терпіти нема.

— Ти, про всяк випадок, Вася, більше не приходь в такому стані, — шепотіла Катерина. — А то, хто її знає.

– Само собою. Що ж я не розумію, чи що. Жити ще хочеться.

Василь зробив сумне обличчя і продовжував їсти. Катерина з жалем дивилася на чоловіка і мимовільні сльози котилися з її очей.

— Потерпи, Вася, — сказала вона. — Скоро купимо свою квартиру та переїдемо.

— Аби тільки дожити, — відповів Василь, доїдаючи другу тарілку борщу, — аби дожити.

Надія Павлівна була на півголови вища за Василя і вдвічі, ніж він, ширша. І тихо говорити вона не вміла. А голос у неї був низький.

Все життя вона працювала на ткацькій фабриці. Після заочного закінчення інституту кар’єра її пішла вгору. Вона добралася до місця директора фабрики. Заміж так і не вийшла. Але мала двох дітей.

П’ять років тому одружився її старший син. І поїхав до іншого міста. І Надія Павлівна залишилася вдвох із дочкою. А чотири роки тому і донька вийшла заміж. За Василя. Незабаром у них народилася донька. Своєї квартири у Василя не було, і Надія Павлівна дозволила їм жити з нею.

— Я не уявляю, Катерино, — сказав Василь, — як ти жила з нею.

— Так і жила, — зітхнувши, відповіла Катерина.

— Мабуть, не просто було, — співчутливо промовив Василь.

— Ще й як не просто, — відповіла Катерина.

— Уявляю, — задумливо промовив Василь. — Я її лише чотири роки знаю, а вже натерпівся. А ти вже понад двадцять п’ять років страждаєш.

— Та що я, — махнула рукою Катерина, — не думай про мене. Я вже звикла.

— Та хіба ж можна до такого звикнути? — Василь був настільки обурений, що забувши навіть підвищив голос. Але тут же злякався і глянув на двері.

“А раптом теща почула? – з жахом подумав він. – Господи, що з усіма нами буде?”

Отак і жив Василь у страху перед Надією Павлівною, не підозрюючи, що не цю жінку йому слід боятися. Ой, не цю. Що є жінка, яка набагато для нього небезпечніша і страшніша за якусь там Надію Павлівну. А коли дізнався, було вже запізно.

Наступного дня Василь прийшов додому вчасно. Перш ніж піти вечеряти, сходив, прийняв душ і поголився. За їжею намагався їсти, не чвакати і не дозволяючи собі інших непристойних за столом звуків.

Коли їв суп, ложкою об тарілку не стукав. Котлету їв за допомогою ножа та вилки. Жував ​​із закритим ротом. Компот пив маленькими ковтками. І не ставив лікті на стіл. Загалом поводився він так, як треба, і вечеря пройшла благополучно. А вже наприкінці вечері Надія Павлівна зробила заяву.

– Досі, – сказала вона, – дача мені була не потрібна. Але тепер я раптом відчула, що хочу займатися садівництвом. Тож!

Перш ніж продовжити, Надія Павлівна подивилася на зятя. Василь відчув недобре. Йому раптом стало якось важко, холодно та незатишно під поглядом тещі.

— Я купила дачу, — продовжила теща, не перестаючи дивитись на Василя.

Василь жалібно посміхнувся у відповідь, не знаючи, що сказати.

— І завтра я їду.

– Куди? — спитала Катерина.

– На дачу. Куди ще. Ти що не чула, що я сказала?

— Надовго їдете, Надія Павлівно? — запобігливо поцікавився Василь.

– На все літо.

— А як твоя робота, мамо?

– А що робота? Дача неподалік міста. З неї і їздитиму на роботу. Вранці мене відвозитимуть, а ввечері привозитимуть назад.

Надія Павлівна знову глянула на зятя.

— І дуже тебе прошу, Василю, — сказала вона, — поводься тут добре.

— Надія Павлівна, — ображено відповів Василь.

— Я розумію, що за моєї відсутності тобі захочеться дозволити собі все.

– Надія Павлівна!

— Отож, не раджу.

— За кого ви приймаєте мене? — злякано прошепотів Василь.

– Пошкодуєш!

— Просто навіть прикро, — тихо відповів Василь.

– Я тебе попередила!

— Мені здається, я не заслужив, щоб…

— Все! — різко промовила Надія Павлівна, підводячись із-за столу і йдучи до себе. – Розмова закінчена. Завтра вранці я їду. Повернусь у вересні. Щоб у квартирі порядок був.

Надія Павлівна пішла та зачинила за собою двері.

– Ура! — дружно, але пошепки закричали Василь та Катерина.

Вони схопилися за руки і почали крутитися і стрибати від щастя. А Надія Павлівна у цей час стояла у своїй кімнаті і задумливо дивилася у вікно.

“Тільки б він нічого не накоїв, — думала вона, — аби нічого не накоїв. Я так за нього боюсь. Адже він добрий. Де ще Катерина такого чоловіка знайде. Адже Катерина — не я. Як що він учудить, вона йому й малого не пробачить. І він уже не відбудеться простою доганою. Адже він не знає, з ким одружився. А у Катерини рука важка.

Весь цей час я як могла згладжувала ситуації. Знаючи характер доньки, спеціально лаяла Василя за кожну дрібницю. Щоб тільки йому від неї не діставалося. Не життя, а суцільна напруга. І так триває вже чотири роки.

Потрібно постійно стежити за кожним його кроком, ловити кожне його слово. І якщо щось не так, відразу ж вживати заходів. Одразу ж. Бо якби не я, це зробила б Катерина. А вона робити зауваження не вміє. І рука її важка”.

І недаремно Надія Павлівна боялася. І вона, може, й не поїхала б нікуди, якби знала, що станеться після її від’їзду. Але дуже їй вже набридло в місті. Та й утомилася вона і від Василя, і від Катерини, а коли народилася внучка, зовсім їй життя не стало.

«Ще трохи, — думала Надія Павлівна, — і я не витримаю. Настав час відпочити від них. І буде що буде. Не можу я вічним буфером бути між ними. Колись Василь все одно дізнається, з ким одружився. Не зараз, то потім, коли куплять свою квартиру і переїдуть. Так краще вже зараз».

І Надія Павлівна поїхала. Вона навіть забрала із собою онучку.

— Нехай пару днів у мене буде, — сказала вона. — На більше не розраховуйте. Не забувайте, що я також, як і ви, працюю.

І ось як тільки вона поїхала, так одразу Василь став сміливим. Він вирішив, що тепер йому можна все. Він навіть узяв на цей день відгул. І запросив у гості своїх друзів, із якими разом працював. Йому раптом захотілося похвалитися, як добре живе.

— Отут я й живу, — показував він друзям квартиру Надії Павлівни.

Квартира друзям сподобалася.

– Солідна квартира, – сказали вони. – Велика. П’ять кімнат!

– Квартира це дурниці! – Сказав Василь. — А от я вас ще з дружиною своєю познайомлю.

— Може, не треба з дружиною? – побоювалися друзі. — Адже дружина може не схвалити.

– Та що ви. Моя дружина? Не схвалить? Та ви її не знаєте. Миле, чудове створіння. Знаєте, яка вона гостинна. Просто ми раніше не мали такої можливості, гостей запрошувати. А розуміє вона мене з півслова. За чотири роки, що ми разом, я грубого слова від неї не чув. Думає лише про моє щастя. Та вона й сама буде рада, коли побачить, що у нас вдома свято. Якби ви знали, яке важке в неї було життя. Не до свят їй було. Повірте.

— Ну, якщо дружина буде рада, то звичайно, — погодилися друзі.

Коли Катерина повернулася з роботи, веселощі були в самому розпалі.У квартирі було дуже багато незнайомих чоловіків і жінок. В одного з них вона й впізнала Василя. Вони танцювали. І при цьому Василь розповідав їй на вушко, що давно одружений, що має доньку, але вона зараз на дачі з бабусею.

— Повір, Інна, — шепотів він, — чоловік, коли йому за 30, хоче від життя чогось такого, а чого й сам не знає.

А Інна не розуміла, що їй там шепочуть. По-перше, їй було лоскітно (тому вона й сміялася), а по-друге, вона на той час уже багато випила і не хотіла про щось думати.

Ось у цей момент їх і побачила Катерина. А Василь побачив її. І дуже зрадів.

– Катюша! – закричав він. — Дозволь тобі уявити…

Це все, що встиг сказати Василь. І вже за п’ять хвилин у квартирі нікого не було. У тому числі й самого Василя. Він був викинутий із квартири першим. За ним вилетіла Інна. Ну, а за ними й усі інші.

— Як це? — шепотів розгублено Василь, коли гості розійшлися, а він стояв один перед дверима квартири. – Нічого не розумію. Невже це моя Катюша? Невже це вона — зірка та капітан нашої жіночої інститутської команди з волейболу? В яку я колись закохався без пам’яті! З якою живу душа в душу чотири роки! І з якою маю доньку! Невже це вона? Цього не може бути…

На його голові не вистачало клаптя волосся. Ніс розпух. Праве око запливло і нічого не бачив.

— Як це? — повторював Василь, не розуміючи, що робити і як жити далі.

Дзвонити у двері він не наважувався. Сподівався, що рано чи пізно про нього згадають та пустять.

Про нього згадали. Через годину. Катерина відчинила двері та виставила валізу.

– Тут твої речі, – сказала вона. — Ми розлучаємося.

«Господи, як вона зараз схожа на свою маму, — з жахом думав Василь, виходячи з валізою з під’їзду. — Хіба трохи вища на зріст, а так, ну копія Надії Павлівни. Хоча ні. Ні! Надія Павлівна не така. Надія Павлівна стримана. Добра. Тільки зараз я зрозумів, що вона до мене непогано ставилася. Навіщо вона виїхала? Навіщо покинула мене? Чому її зараз немає поряд зі мною? Краще б не виїжджала. Тоді нічого цього не було б. І все було б, як і раніше».

Василь викликав таксі та поїхав до тещі. Він був упевнений, що Надія Павлівна щось вигадає і врятує його.

Так і вийшло. Вислухавши зятя, Надія Павлівна зрозуміла, у чому річ, і подзвонила дочці.

— Я знаю все, — сказала вона. — Ти правильно зробила, Катерино. Але! Цього замало. Треба зробити ще щось.

— Що ти хочеш зробити, мамо? — злякано вигукнула Катерина.

— Я знаю, що, — відповіла Надія Павлівна. — А ось тобі краще не знати.

– Не смій його чіпати, мамо! – закричала Катерина. – Це мій чоловік, а не твій. Якщо ти хоч пальцем його чіпнеш, мамо, нарікай на себе. Ти мене знаєш!

— Пізно, доню, — відповіла Надія Павлівна. – Пізно. Механізм відплати вже запущено. Суворого покарання не уникнути.

Коли мама і донька розмовляли, Василь сидів за столом навпроти тещі, пив чай ​​і їв млинці з малиновим варенням.

Надія Павлівна вимкнула телефон і суворо подивилась на зятя.

– Зараз вона подзвонить тобі. Роби все, як вона скаже. Зрозумів?

— Все зрозумів, Надія Павлівно. Зроблю все.

Катерина зателефонувала до чоловіка і зажадала, щоб він зараз же їхав додому. І щоб він не сідав у перше і друге таксі.

А коли Василь повернувся, Катерина наполягла, щоб він узяв відпустку і місяць не виходив із дому. Про розлучення Катерина вже не думала.

А коли минуло літо і Надія Павлівна повернулася з дачі, вони зажили як і раніше.

А Василь більше не мріє про свою квартиру. Він більше не хоче довго залишатися наодинці з Катериною, якщо десь поруч не знаходиться теща. Йому страшно.

КІНЕЦЬ.