Коли я була на 7-му місяці вагітності, моя свекруха зробила несподівану пропозицію: вона запропонувала нам помінятися квартирами.

Логіка була проста: оскільки ми скоро очікували дитину, простір її квартири влаштував би нас більше, тоді як вона чудово впоралася б у нашій однокімнатній квартирі.

Спочатку я не наважувалася прийняти цю пропозицію. Прихильність до нашого власного простору, близькість до мого робочого місця та звичний комфорт утримували мене.

Незважаючи на мою відмову, мій чоловік вважав це ідеальним варіантом, аргументуючи переваги додаткового простору та незначні незручності, пов’язані з більш тривалою поїздкою на роботу.

Після деяких роздумів я поступилася. Квартира моєї свекрухи була у відмінному стані, і така угода позбавила б нас необхідності брати іпотеку.

Переїзд було здійснено швидко, без суттєвих проблем. Та й свекруха оселилася у нашій квартирі без скарг. І ось, через 3 тижні після моїх пологів, зателефонувала моя свекруха з проханням. Її дочці потрібно було відвезти свою дитину, яка мала проблеми зі здоров’ям, до міської клініки.

Без вагань, я запросила їх до нашого нового будинку. Але візіт виявився непростим: постійна активність і шум дитини, а також турбота про мого новонародженого були виснажливими.

Пізніше моя свекруха домоглася ще однієї ласки – надання даху над головою для своєї сестри та онуки, які приїхали до столиці.

Враховуючи вимоги моєї власної дитини та ризик захворювання, я відмовилася, запропонувавши альтернативне житло.

Напруженість посилилася, коли моя свекруха знову попросила прийняти її дочку з онуком.

Я цього разу відмовилася. Останньою краплею стало те, що свекруха лаяла мене через відсутність співчуття до її сестри. У відповідь на її дії ми з чоловіком вирішили повернути нашу стару квартиру.

Час минав, і життя тривало. Я повернулася на роботу, а невдовзі ми переїхали до нової просторої квартири, взятої в іпотеку, і запланували здавати в оренду мою однокімнатну квартиру.

КІНЕЦЬ.