Декілька днів тому я вийшов попалити цигарку на власному балконі. А вид його саме виходив на внутрішню сторону нашого житлового комплексу. Біля дитячого майданчика було розміщено столик із лавочками, де постійно увечері збирались старші люди, що проживали тут.

Там постійно стояв галас, якісь бурхливі обговорення, завжди про щось пліткували.

А у той вечір всі бабусі, як одна, скаржились на те, що пенсію тільки на 20 гривень підвищили. «Ну от ви мені скажіть, як за такі гроші вижити можна?

Цього тільки на оплату комунальних послуг вистачає, я вже мовчу про те, що потрібно постійно купувати таблетки та і з їжі щось. Якби якісь депутати, то собі б набрали достатньо коштів. А прості люди мусять не жити, а виживати.»

Та тут вийшов мій сусід, що виносив сміття. Він, мабуть, не хотів долучатися до обговорення, але, ймовірно, не стримався і почав сперечатися із старими.

– Нормальну пенсію мають ті, хто нормально працював, а не всю молодість ледарював і дурницями займався. Тепер же всі жаліються. Мене, наприклад, усе влаштовує.

Річ у тім, що в минулому Микола Васильович був військовим з доволі високим званням. Я знав, що живе він заможно, але не через те, що багато працював, а через те, що був дуже хитрим. Коли була можливість, то він із складів виносив усе, що тільки на очі траплялось.

А зараз ходить всім розповідає, як важко і сумлінно він працював. Мене настільки сердить оце все його зухвальство і несправедливість. Особливо, коли згадую, тяжко трудилась моя мама, щоб тепер отримувати за свою працю нещасних 2000 гривень.

КІНЕЦЬ.