Коли Степан вирішив покинути свою родину, ставлення людей було різним. Дехто осуджував його за такий крок, інші ж, ті, хто знав справжню ситуацію, розуміли, чому він так вчинив.

Рішення це давалося йому нелегко, і навіть він не планував, що все закінчиться саме так.

– Пішов до молодої, а свою родину залишив без нічого, – шептали за його спиною ті, хто заздрив йому.

– Так, а перед людьми він був зразковим сім’янином! Якщо вже такі поважні лікарі так чинять, то що ж робити простим чоловікам?

Степан Андрійович дійсно був відомим лікарем з великим досвідом. Його золоті руки виручали багатьох, а незабаром він став завідувачем відділення в обласній лікарні.

Щодня він працював допізна, бо саме йому довіряли найскладніші випадки. Степан розумів, як важко його дружині, коли вона одна з двома дітьми, але покликання лікаря для нього завжди було важливішим за домашні проблеми.

Він намагався компенсувати відсутність своєї уваги фінансово. Зоя не працювала відтоді, як вийшла за нього заміж. Їй достатньо було піклуватися про дітей і домашнє господарство, а він забезпечував їх.

Але в домі завжди був безлад. Зоя не любила прибирання, готувала неохоче і нерідко чоловік змушений був харчуватися поза домом. І хоча Степан мирився з її недбалим ставленням до побуту, це починало його тиснути.

З вихованням синів було не краще. Обидва хлопці погано вчилися, а про медичний інститут, як мріяв батько, не могло бути й мови. Вони навіть не хотіли працювати, знаючи, що батько все дасть.

Степан почав все частіше замислюватися, що його життя з родиною стало порожнім. Він став просто джерелом фінансів, а не підтримкою чи другом. Зоя, навіть коли сини стали дорослими, так і не почала працювати, звикнувши до того, що її чоловік все забезпечує.

Тому Степан все частіше залишався на роботі. І саме там, серед лікарів і пацієнтів, він і зустрів свою другу половинку. До їхньої лікарні влаштувалася молода лікарка, Оксана, яка, як і він, була дуже віддана своїй справі.

Вони часто залишалися працювати разом, довго спілкувалися. Степан, хоч і старший за неї на 12 років, почав помічати, як сильно вона йому подобається. Вона була такою ж самою відданою своїй професії, а розмови з нею відчувалися дуже природними.

Оксана також відчувала щось особливе до Степана, але знала, що він одружений, тому приховувала свої почуття.

Згодом, після святкування свого 45-річчя, Степан прийняв важке рішення. Він сказав дружині, що йде з сім’ї. Зоя залишалася в будинку, а він пішов до Оксани, обіцяючи, що більше не буде жити за звичкою. Він визнав, що кохає її і хоче бути щасливим.

Попри всі розмови та пересуди, Степан не звертав уваги на думки інших людей. Він вирішив, що заслуговує на своє щастя, і не боявся почати нове життя.

Невдовзі у нього з Оксаною народився син, якого вони назвали Андрійком.

Час ішов. І на свій 80-й ювілей Степан Андрійович запросив багатьох гостей. Біля нього стояла його Оксана, жінка, яка принесла в його життя справжнє кохання і домашній затишок.

Гості дарували подарунки та висловлювали побажання, але для самого Степана найбільшим щастям було те, що його син Андрій став лікарем, і нещодавно очолив відділення, яке багато років очолював він сам.

Він глянув на Оксану з любов’ю і подякою, а на його зморшкуватому обличчі блиснула сльоза.

– Дякую тобі, Оксано, – сказав Степан, – за нашого сина і за твою підтримку. Завдяки тобі я зміг відчути це життя по-справжньому.

Степан Андрійович не шкодував про своє рішення змінити життя в 45 років. Він знайшов своє щастя. І хто має право судити його за це?

Він прожив життя, як хотів, і вірив, що кожен має право на своє щастя.

Джерело