Коли старенька Одарка виходить з паличкою зі свого обійстя до машини, яка возить хліб по селі два рази в тиждень, то ніхто не впізнає колись веселої та говіркої жінки, яка так багато за своє життя зробила для інших.

Ще змолоду Одарка була дуже гарною та доброю дівчиною.

Усі, хто знав її, тягнулися до неї, адже від неї постійно віяло добром та світлом.

Навчалася гарно, дуже любила батьків і допомагала в усьому, хоча мала ще дві старші сестри, але батьки для неї це було щось особливе, щось святе.

Сестри старші заміж повиходили, поїхали жити в місто, а Одарка залишилася в селі з мамою й татом, адже вони просили не залишати їх і не їхати в місто на навчання, так, як вони вже старенькі, вона у них пізня дитина, тому вони розраховували на те, що саме вона буде за ними доглядати.

Батьки розуміли, що в старших доньок вже є чоловіки, свої сім’ї та діти, тому в село повертатися, щоб глядіти стареньких, вони точно не будуть, а от інша справа Одарка – дітей у неї немає.

Так і сталося, дівчина послухала щоденні вмовляння батьків і не поїхала навчатися в місто, коли школу закінчила, а залишилася біля батьків.

Ті, в свою чергу, нічого недоброго в тому не бачили, адже казали, що їх хата залишиться доньці, так як вона доглядатиме їх.

Так і зажили усі разом.

Згодом Одарка вийшла заміж за Петра, парубка з багатодітної сім’ї з їхнього села.

Петро був добрим чоловіком, хоч і небагатим. Але й тут батьки були спокійні, мовляв, будинок у них, жити є де, а все решта наживеться, не біда.

Мама з татом і тут були щасливі, що донька буде жити поряд з ними, чоловікові просто нікуди її забрати, адже понад усе вони боялися на старості років залишитися самі.

Батьки вже звикли, що Одарка поряд з ними завжди, дівчина вона добра, працьовита, знали, що з нею їм добре буде.

Згодом в Одарки й Петра з’явилися одне за одним двоє діток: дві донечки.

І такі щасливі усі були, що й не передати.

Дідусь з бабусею теж допомагали чим могли, з онуками трохи бавилися, коли Петро був на роботі, а Одарка поралася по господарству і пенсію свою частину дітям відкладали, щоб їм легше жилося.

Старші сестри в село навідувалися рідко, на великі свята, а так до батьків їм діла не було, у них свої справи були.

Одарка ж влаштувалася на роботу в колгосп, на ферму, доїла корів.

Робота для молодої жінки була дуже важкою, але вона вдень могла бути вдома з дітьми, так, як на роботу бігла вранці, коли вони ще спали і ввечері, коли чоловік повертався з роботи.

Працювали вони важко обоє: і Петро, і Одарка.

Діти росли.

Згодом батьків не стало і тут же з’явилися сестри, мовляв хата належить їм трьом.

Батьки заповіту не склали і Одарці довелося віддати сестрам усі свої заощадження, які складала з чоловіком та батьками багато років своїм донькам на навчання.

Довелося ще більше працювати, тримати велике господарство, адже доньки поїхали навчатися в місто, а так багато хотілося зробити для них.

Вся праця Одарки з чоловіком йшла у місто, доньки щоразу хотіли все більше, і більше.

Потім заміж повиходили, залишилися жити там, роки збігли, тепер в них там діти.

Одарка раділа, що хоч трохи поживуть для себе, та згодом, на жаль, не стало Петра.

Усе, в один день, втратило сенс. Жінці нічого не було милим на цьому святі, зрозуміла, що залишилася сама і тепер нікому не треба на білому світі.

Стільки часу присвятила іншим, коли мала б турбуватися про найдорожчу людину, для якої вона була усім.

Спродала господарство, так, як не могла все робити сама, пішла на пенсію, отримує майже 3 тисячі гривень.

Здоров’я дуже підводить, ледве ходить тепер, а доньки до неї не приїжджають, кажуть, що мають свої турботи та проблеми.

А ту з селищної ради в п’ятницю зателефонували. Просили прийняти жінку з двома маленькими дітьми, вона переселенка з Херсону. Житла немає вже, на жаль, сама діток виховує, чоловіка не стало рік тому.

З селищної ради обіцяли допомагати чим зможуть, лише б Одарка погодилася впустити до себе жити цю сім’ю.

Дали час старенькій подумати до понеділка.

Вона не знає, що й робити, адже доньки проти будуть чужою людини в хаті, хоча вона належить матері їх. Можуть відвернутися від неї.

Але жінці так сумно жити самі. Вона навіть прибрала, стала думати про ремонт, що господарство потрібно завести, щоб діти мали, що їсти. Раділа, що цього року посадила город.

Можливо, це доля послала їй третю донечку, яка догляне її, як вона колись доглядала своїх батьків. Яка ж у них була щаслива старість поруч з нею.

От що робити? Це ж все ж чужа людина. Чи варто погоджуватися на це?

КІНЕЦЬ.