Ми з чоловіком, ще до одруження сина, відписали на нього квартиру, успадковану від моєї мами, зробили там гарний ремонт. Коли син одружився з Томою, ми подарували їм rроші на nокупку меблів, а свекри сплатили nокупку всієї техніки. Тож у молодят все було з дня весілля.

За два роки вони нар одили нам онука. Тома три роки просиділа у деkреті, потім знову вийшла на роботу. А ще через рік їй наче віжка під хвіст потрапила. У неї з’явилася нав’язлива ідея переїхати жити до столиці.

За кілька місяців до цього, її старша сестра вийшла заміж за столичного жителя, і тепер телефонує Томі, і розповідає сестрі, як це здорово жити там. Звичайно, їй там добре. Чоловік тамтешній мешканець, у нього своя квартира, гарна робота, він і її влаштував на роботу. А цю, це куди потягло.

У столиці ні Тома, ні мій син друзів і родичів немає. Ну за винятком сестрички Томи. — Надя допоможе, у разі чого, — каже Тома. Ага! Це ще питання, наскільки Надія сама собі може допомогти. — Де житимете? — Запитую. — Знімемо квартиру. – На які rроші? — Нашу тут здамо, а там знімемо.

— А те, що оре нда тут та оре нда там – це дві великі різниці, врахувала? — Ну так ми будемо працювати, — переконує мене невістка. – Де? Скільки отримуватимете? Життя у столиці – це дороге задоволення, – кажу я. Мовчить. Про це вона своїми куцим мізками подумати не спромоглася. Знай, твердить своє: – Там перспективи!

Ми з чоловіком проти переїзду, свекри так само заперечують, наш син смикає дружину, але та уперлася: — Хочу до столиці! Через це у них майже кожен день сkандали. Дуже хочеться вірити, що заскоки у невістки зійдуть нанівець до того, як вона своїм божевіллям зруйнує родину.

КІНЕЦЬ.