Ніколи не думала, що опинюся між двох найближчих мені людей. Правильно кажуть: «Маленькі діти – маленькі проблеми, великі діти – великі проблеми». Мій син Степан — успішний бізнесмен, а дочка Софія насилу зводить кінці з кінцями зі своїм скромним чоловіком із багатодітної родини. Степан та його дружина, Оля, приїжджають до мене щотижня, приносять усе, чим можуть заповнити мій холодильник. Нещодавно Оля здивувала мене великою коробкою.

— Галино Іванівно, це вам! — радісно сказала вона, простягши мені коробку.

— Що це таке? — Здивувалася я.

— Нові черевики. Ваші вже зовсім зносилися!

— Сказала Оля, — сподіваюся, вам сподобається, ми дуже довго їх обирали.

– Вони виглядають дорого. Вони із справжньої шкіри? — Округлила я очі. — Звичайно! Ну, надягніть їх! – Оля сама була дуже рада своєму подарунку.

— Дякую, люба, але мені якось не по собі… — сказала я, — вони ж надто дорогі…

— Чому? Степан буде дуже радий, знаючи, що ви будете в теплі і ваші старі чоботи не завдаватимуть незручностей. Незважаючи на те, що я живу комфортно, моє серце бо лить щоразу, коли я приїжджаю до Софії. Вона ледве зводить кінці з кінцями, і її життя далеко не легке. Я мала їй допомогти, тому віддала їй половину грошей, які отримала від Степана.

Однак, коли дочка звернулася до Степана за допомогою, той відмовився, сказавши, що її чоловік Василь має знайти підробіток, щоб забезпечити їхню сім’ю самостійно. Вчора Софія зайшла до мене. Я ледь не заплакала, коли побачила її зтоптані зимові чоботи.

— Дочко, чому б тобі не купити собі нові чоботи? На ці страաно дивитися… — сказала я, боя чись відповіді.

– У нас немає на це грошей. Нам треба купити курточку для малюка, а ми стільки витрачаємо на дитяче харчування… – ніяково усміхаючись, сказала дочка. Я вирішила подарувати Софії свої чоботи, тому що у нас був однаковий розмір ноги, але я не знаю, як це приховати від Степана та Олі. Я не хочу кривдити їх.

КІНЕЦЬ.