Вперше, побачивши Наталю Іванівну, Марина зрозуміла, що подружками їм ніколи не стати, на жаль.

Своє ставлення до невістки 63-річна Наталя Іванівна показала практично ще відразу.

З появою дитини Надійки в сім’ї Марини та Сергія ситуація стала непроста.

Одного разу Марина почула, випадково, телефонну розмову своєї свекрухи, яка розмовляла зі своєю подругою.

– Їх дитина мені ніколи не стане онукою, у мене вже є троє, і мені їх достатньо.

Говорила жінка про доньку невістки і свого сина, яку, як виявилось, вона зовсім не любила.

Марина і до цих слів здогадувалася про це, тому що давно бачила її негатив.

Чимало разів маленька Надійка, приходячи від бабусі додому, скаржилася матері на те, що Наталя Іванівна дала їй лише одну цукерочку, а решті дітей, онукам своїм, – по шоколадці цілій.

– Я спитала у бабусі, чому вона так робить, – з образою промовила мамі дівчинка. – А вона сказала, недобре їсти багато цукерок, і дала мені лише одну, коли іншим дала багато. Це якось несправедливо! Можна подумати, що мені недобре, а іншим можна багато, виходить.

– Може, тобі в такому разі більше не ходити до своєї бабусі? – Запропонувала Марина своїй доньці, яку засмутило несправедливе ставлення свекрухи до її дочки.

Надійка розгублено знизала плечима, ніби ще не знала, як відповісти мамі, адже вона любила свою бабусю, не дивлячись ні на що, і мати згодом таки сама вирішила не відпускати дівчинку до матері чоловіка.

Проте за тиждень Наталя Іванівна зателефонувала синові і попросила привезти до неї внучку в гості.

– Не можу, мамо, вибач, зайнятий я, – сказав неправду матері Сергій.

– Навіщо вона вам?

– Запитала Марина матір чоловіка, взявши у нього телефон. – Ви ж не любите коли вона приходить в гості.

– Не кажи такого більше, – розсердилася мати. – Надію чекають мої онуки, діти хочуть з нею гратися і постійно запитують про Надійку.

Тоді Марина вмовила чоловіка, щоб не пускати дитину одну, а вони теж поїхали з нею до матері.

Діти гралися, дорослі пили чай на кухні, а за кілька годин мати раптом заявила, що вирішила повідомити всім свою останню волю, щоб потім не було між дітьми непорозумінь.

– Олені я залишу свій просторий будинок, де виросла майже вся наша родина, а Світлані – квартиру у центрі міста, – з важливим виглядом промовила Наталя Іванівна.

Марина та Сергій, не змовляючись, переглянулись між собою. Про нього мати не сказала жодного слова.

Помітивши розгублене синове обличчя, Наталя Іванівна продовжила:

– Тобі, синку, я заповідаю автомобіль батька, щоправда, його треба трохи підлатати. Там щось не дуже серйозне.

Сергій не зумів стримати посмішки. Автомобіль був старенький і простояв у гаражі вже багато років.

– Нарешті, мамо, я вже отримаю те, про що мріяв у дитинстві, – пожартував таки чоловік.

– Тобі не прикро? – поцікавилася Марина у свого чоловіка  тихенько, коли ніхто вже не чув. – Сестрам – житло мама заповість, а тобі – старе авто, яке не зрозуміло чи їздить, взагалі.

– А що я маю робити, люба? Що дали, тому й раді, я нічого вдіяти не можу, від мене це не залежить, сама розумієш, – спробував пожартувати чоловік, але видно, що йому було прикро і сумно від слів його матері.

– Я б, на твоєму місці, все б мамі сказала, – знизала плечима дружина. – Вона ж просто перед усіма показала, що варті для неї доньки, а що ти. Рівноцінний спадок, звичайно, нічого не скажеш.

– Мені тоді потрібно відмовитись від неї? – запитав з сумними очима Сергій. – Нам є де жити, тому я не хвилююся зовсім.

– Твоїм сестрам також. Але якщо тобі до цього зовсім байдуже, то хоч подивися, як вона ставиться до нашої дочки, до своєї власної онучки. Хто взагалі таке каже? – з нерозумінням сказала Марина. – Я не хочу, щоб Надійка їздила до неї. Не потрібно її більше возити до бабусі. Якщо Наталя Іванівна питатиме про неї, скажи їй, що я чула все, що вона говорила своїй подрузі про Надійку і процитуй її власні слова.

– Я цілком погоджуюся з тобою, люба, – розуміюче відповів чоловік. – Вона хоча б моя мама, це моя справа, чи мені з нею спілкуватися, а дочці справді не варто продовжувати, мені шкода, коли я дізнався, як мама відноситься до Надійки.

З того дня з матір’ю підтримував зв’язок лише Сергій. Проте мати, здавалося, навіть була рада цьому.

– Хай як хочуть там собі, – сказала вона після того, як син назвав причину, через яку жінка більше, швидше за все, не побачить онуку з невісткою.

А згодом і сам Сергій перестав спілкуватися з матір’ю, яка з роками ставала дедалі важчою в спілкуванні для нього: завжди докоряла, ніколи ні в чому не підтримувала, а сама часто просила про допомогу.

А через 4 роки не стало Сергія, на жаль, фахівці нічим не могли йому допомогти.

Коли з ним попрощалися, то через декілька днів на порозі їх квартири, несподівано, з’явилася мати.

Наталя Іванівна прийшла до Марини і сказала, що має серйозну розмову. Вона сказала, що має повне право на спадок після її сина і хоче скористатися ним.

Марина не могла збагнути, що рідна мати так може вчинити, вона стала просити, щоб свекруха залишила усе майно їм, адже в Сергія була квартира у власності, в якій вони зараз з донькою живуть, якщо доведеться її продавати й ділити, то їм й не буде де жити з донькою, адже на ці гроші вони не зможуть купити нормальне житло.

– Вам не обов’язково шукати інше житло, ви можете й тут жити, але вам доведеться мені сплатити мою частку, я її нікому не подарую.

Свекруха пішла, а Марина й досі не знає, що їй робити і як вірно вчинити. Чи можна знайти вихід з цієї ситуації? Чи обов’язково вона повинна ділитися квартирою з свекрухою, якщо цю квартиру Сергій купив сам, мати ні копійки не доклала, а вони з чоловіком лише самі вкладалися в неї?

Хіба це справедливо, коли мати все своє майно хотіла лише власним донькам заповісти, залишивши сина без спадку, а коли його не стало – сама претендує на його майно?

Джерело