Коли племінниця чоловіка на порозі з валізою більшою, ніж моя пральна машина, а в голосі – “я трохи поживу”, розумієш: твої нерви офіційно відправлені у відпустку – без зворотного квитка

Кажуть, неділя — для відпочинку. Але коли ти мама семирічного хлопчика, який прокидається з криком: «Мамо, а коли ми вже поїдемо до машин?!», а за вікном ллє, як із відра, — про спокій можна забути. Кожна крапля, що билася об шибку, здавалася мені ударом по моїх ілюзорних планах на тихий ранок з кавою та книжкою.

Ігор, мій маленький енерджайзер, не розумів нюансів дорослого життя, де негода може зірвати будь-які плани. Для нього існувало лише одне бажання — побачити ті самі міфічні танки, про які він нещодавно почув від сусідського хлопчика.

Я мовчки встала, загорнулась у старий, вицвілий халат і пішла ставити чайник. Його заспокійливе булькання було єдиним звуком, який хоч трохи врівноважував ранковий хаос. Глянувши на календар, прикріплений магнітом до холодильника, згадала, що сьогодні до нас приїжджає Богданова двоюрідна сестра — Ірина. І тут у моїй душі ворухнулося недобре передчуття.

Знаєте, є такі люди, що приходять у гості на пів дня, а лишаються на тиждень. Ірина — саме така. Вона мала рідкісний талант перетворювати будь-який візит на довготривале перебування, не обтяжуючи себе при цьому зайвими церемоніями чи допомогою по господарству.

Я ще з вечора просила Богдана, щоб попередив її: у нас не готель і не пансіонат. У нас дитина, у нас побут, і я не збираюсь обслуговувати дорослу тітку, яка лежить на дивані з телефоном, поки я варю борщ і розважаю її племінника. Мої слова здавалися йому порожнім звуком. Він завжди знаходив виправдання для своєї численної рідні.

— Ну вона ж із Харкова їде, — сказав чоловік тоді, сидячи на дивані й не відриваючись від новин у планшеті.

— Ти ж знаєш, там зараз складно. Дай людині трохи тепла.

— У нашій хаті тепло не безкоштовне, — відповіла я, намагаючись зберегти спокій у голосі, хоча всередині вже починало закипати.

— А якщо вже так переживаєш, то сам її приймай. І готуй. І розважай. Бо я щось не пригадую, щоб це я кликала її в гості.

І що ви думаєте? Звичайно, вранці його вже не було. «Термінова» робота, «важливі» збори, «невідкладні» переговори. Богдан завжди майстерно уникає будь-яких конфліктів — особливо коли вони стосуються його родичів. У цих питаннях він ставав слизьким, як вугор. Його девізом, здавалося, було: «Нехай усе владнається само собою». Звісно, «само собою» зазвичай означало моїми зусиллями.

Я намагалась бодай трохи розважити сина. Увімкнула йому його улюблені мультики про машинки-трансформери, швиденько замісила тісто й насмажила запашних оладок з яблуками, принесла йому нову розмальовку з лютими динозаврами, сподіваючись, що це хоч на якийсь час відверне його увагу від омріяних танків. Але дитина є дитина — йому хочеться не лише пасивного споглядання, а й активної дії, руху, шуму, нехай і вигаданих, але таких захопливих пригод.

— Мамо, а Ірина буде гратися зі мною? — питає він за кілька хвилин, зазираючи мені в очі, які вже блищать передчуттям веселої гри. Його безпосередність і віра в доброту людей часом здавалися мені неймовірною розкішшю.

Я зітхнула, подумки готуючись до неминучого розчарування сина.

— Побачимо, як у неї буде з часом, Ігорчику. Вона ж приїде «відпочити». Дорослим теж потрібен відпочинок.

До обіду я встигла закинути прання, нашвидкоруч зварити легкий овочевий суп, бо знала, що Ірина навряд чи оцінить мої кулінарні подвиги, перемити підлогу в передпокої після чергових баталій, які мій Ігор встиг влаштувати у своїх брудних черевиках, імітуючи ту саму «танкову атаку». І тут раптово пролунав дзвінок у двері.

На порозі стояла Ірина. У новому, елегантному тренчі пісочного кольору, з бездоганним манікюром яскраво-червоного кольору, ніби щойно з салону краси, з валізою — немаленькою, треба зауважити — і пластиковим пакетом із… кросівками? Контраст між її зовнішнім виглядом і моїм замурзаним халатом був кричущим.

— Привіт, — усміхається вона так широко, що я мимоволі відзначаю її відбілені зуби. — Ну що, приймаєш вигнанців?

Я спробувала видавити з себе щось схоже на привітну усмішку, але вийшло, мабуть, криво, бо вже знала, чим це все закінчиться. Вона ввалилася в хату, немов у свою власну. Зняла тренч і недбало перекинула його на спинку найближчого стільця, пройшлася до кухні, зазирнула в каструлі, навіть не запитавши дозволу.

— М-м, супчик! А я якраз нічого не їла! — сказала вона, не чекаючи жодного запрошення, і одразу ж сіла за стіл. Її поведінка межувала з нахабством, але вона, здавалося, цього не помічала.

Ігор, сповнений надій, підбіг до неї.

— Тітонько Ірино! А ти пограєш зі мною в машинки? У мене є нові!

— Можливо, пізніше, сонечко, — недбало махнула вона рукою, продовжуючи накладати собі суп.

— Тітка щойно з дороги, дай хоч трохи перевести дух.

Вона з’їла аж дві великі порції мого «легкого» супу, скинула свою чималу валізу та пакет з кросівками на крісло у вітальні, дістала з сумки навушники, ввімкнула щось своє і… зникла у віртуальному світі свого телефону.

Мовчки. Абсолютно відсторонено. Як у якомусь дивному серіалі, де ти не головна героїня, а якась невидима прибиральниця на задньому плані, що забезпечує комфорт випадкових статистів.

До вечора вона навіть жодного разу не згадала про існування Ігоря. Хлопець нетерпляче крутився біля неї, час від часу обережно приносячи свої улюблені машинки, намагаючись показати свої старанно розфарбовані малюнки — вона лише кивала головою, іноді видавлювала з себе напівусмішку і знову безслідно поринала у безкінечну стрічку Instagram.

Я намагалася бути ввічливою, хоча з кожною хвилиною це давалося мені все важче й важче. Але в мені все кипіло від обурення. Невже вона справді вважає, що її відпочинок важливіший за розчарування моєї дитини?

— Ірино, ти, може, все ж таки пограєш трохи з Ігорем? Він так на тебе чекав, розповідав про свої іграшки, — обережно сказала я, намагаючись зберегти нейтральний тон.

— Та я ж не няня якась, — відповіла вона з таким виглядом, ніби я запропонувала їй помити за нею туалет громадського користування.

— Я ж приїхала сюди на кілька днів перевести дух, відволіктися. У мене і так стрес останнім часом. Ти просто не уявляєш, як це — постійно сидіти в батьків під одним дахом. А тут у вас така тиша, такий мир…

— Тиша? — не повірила я власним вухам і перепитала, ледь стримуючи сарказм.

— У тебе, може, і тиша, а в мене — шум від дитини, постійне готування, прибирання, пральна машина, яка не замовкає, і дитина, яка потребує уваги. І ще гість, який, пробач за відвертість, абсолютно нічим не допомагає, а лише створює додатковий клопіт.

— Ну ти ж все одно вдома, — щиро здивувалась вона моїм словам.

— Тобі що, важко зварити той суп чи посмажити котлет? Ігор — твоя дитина, ти ж сама його народила і виховуєш. Я ж не просила тебе мене розважати цілими днями.

Я просто втратила дар мови від такої безпардонної заяви. Її егоїзм здавався безмежним. Невже вона справді не розуміє, що гості в нормальних родинах хоча б пропонують свою допомогу?

До вечора Ірина встигла розкласти всю свою численну косметику на моїй полиці у ванній кімнаті, безцеремонно поставила свій шампунь, що пахнув надто солодким полуничним морозивом, прямо на моє звичне місце, і зайняла ванну майже на цілу годину, не залишивши мені жодної можливості навіть швидко вмитися. Вода лилася й лилася, а з-за дверей доносилося її безтурботне мугикання якоїсь модної пісеньки.

— Мамо, а вона точно поїде завтра? — тихо шепотів мені на вухо Ігор, коли я вкладала його спати, його очі були сповнені тривоги.

— Не знаю, сонечко, — втомлено відповіла я, обіймаючи його маленьке тіло.

— Можливо, післязавтра.

Наступного дня, понеділка, все повторилось з моторошною точністю.

Я встала ще до світанку, щоб нашвидкоруч зібрати Ігоря до школи, приготувати йому сніданок і переконатися, що він нічого не забув.

Ірина ж незворушно вийшла зі своєї кімнати лише близько десятої ранку, ще в своїй рожевій фланелевій піжамі в дрібний горошок, ліниво потягнулась, ніби щойно прокинулася в якомусь фешенебельному готелі з системою «все включено».

— Ой, а ти вже на ногах? Я така змучена… Знаєш, я тут подумала, і вирішила, мабуть, залишусь у вас до п’ятниці. Тут так спокійно, так добре спиться…

П’ятниця?! Це ще цілий тиждень цього безладу, цього ігнорування моєї родини, цього споживацького ставлення до моєї праці?

— А тобі не здається, Ірино, що було б хоча б трохи чесно попередити мене про свої плани? — спитала я, вже не намагаючись натягнути на обличчя привітну усмішку. Мій голос звучав різко й утомлено.

— Та ну, чого ти так? Ми ж родина, зрештою, — невинно округлила вона очі, ніби не розуміючи мого обурення.

— Тим більше, що в тебе тут є все необхідне — і пральна машина, і кавомашина, і навіть дитина, яка тебе слухає. А Богдан взагалі молодець, забезпечує вас. Тобі ще пощастило, он як живеш.

— Пощастило? — тупо повторила я, наче не розчула її нахабних слів.

— Ага. Я от живу з батьками, заробляю якісь копійки, жодних перспектив на горизонті — нуль цілих нуль десятих. А тут — повний сервіс. Я б теж не проти отак трохи пожити на всьому готовому.

У той самий момент мене охопило непереборне бажання схопити її безрозмірну валізу й просто виставити за двері разом з усіма її «корисними» порадами та безпардонними заявами.

Але я неймовірним зусиллям волі стрималась. Замість цього, щоб не наговорити зайвого, розвернулася й пішла в спальню, швидко набрала номер Богдана.

— Це просто переходить усі межі, — майже кричала я в слухавку, ледь стримуючи сльози від безсилля та роздратування. — Вона розклалася тут, як у якомусь дорогому санаторії. Абсолютно нічого не робить по дому. Ігор постійно засмучений, бо вона його ігнорує. Я вже просто на межі нервового зриву.

— Потерпи ще трохи, будь ласка, — сонно бурмотів він у відповідь.

— Ну, ще пару днів. Вона ж усе-таки сім’я. Треба підтримати людину.

— Богдане, — перебила я його, підвищуючи голос.

— Коли твоя родичка не запрошує себе, а просто заявляється без попередження, живе тут абсолютно безкоштовно, їсть усе, що я готую, і при цьому ще й ображається, що я не виконую всі її забаганки — це вже давно не «сім’я». Це називається набагато простіше — халява. І я більше не збираюся це терпіти.

Увечері, попри мій настрій, я все ж таки накрила на стіл. Поставила перед Іриною глибоку тарілку гарячого червоного борщу та порцію розсипчастої гречаної каші. Вона незадоволено покрутила носом, оглядаючи скромний вміст тарілок.

— А котлети сьогодні не буде? Чи може, хоча б якась відбивна?

— У нас сьогодні, так би мовити, «дієтичний день», — якомога ввічливіше відповіла я, хоча всередині мене вирувала справжня буря. — Але якщо ти дуже голодна, ти завжди можеш замовити собі щось смачненьке з доставки. Пароль від Wi-Fi ти знаєш.

Ірина мовчки з’їла свою порцію гречки, час від часу кидаючи на мене невдоволені погляди.

А потім… Що б ви думали?

Вона дістала свій телефон і демонстративно подзвонила своїй мамі, Богдановій тітці. І що ж вона їй сказала? Що я — холодна, непривітна, абсолютно не співчуваю їй у її скрутний момент, не розумію її делікатного душевного стану і взагалі — налаштована проти всієї їхньої дружної родини.

Ви собі уявляєте таку нахабність? Жити в чужому домі на повному забезпеченні й при цьому ще й скаржитися на господиню своїм родичам!

Коли вона нарешті поїхала — таки в п’ятницю ввечері, як і «планувала», залишивши після себе гору брудного посуду та відчуття неймовірної втоми, Ігор, мій маленький мудрець, підійшов до мене й обережно запитав:

— Мамо, а можна я більше ніколи не питатиму, коли до нас приїде тітка Ірина?

— Можна, синку. Звичайно, можна, — полегшено зітхнула я, міцно обіймаючи його.

І я подумала тоді, дивлячись на зачинені за Іриною двері: яке ж це велике щастя, що в нашій великій родині є лише одна така «безкорислива» родичка.

Бо ще хоча б дві такі гості — і можна було б сміливо відкривати власний безкоштовний курорт. З повним пансіоном, безкоштовним Wi-Fi і, звичайно ж, з обов’язковою ранковою зарядкою… для нервової системи господарів.

І коли Ірина нарешті поїхала, залишивши після себе лише відчуття полегшення, Ігор підійшов до мене й сказав: «Мамо, а можна я більше не питатиму, коли Ірина приїде?»

Його слова були тим єдиним, що дійсно мало значення. Я обійняла сина, міцно-міцно, і подумала: як добре, що в нас у хаті лише одна така родичка. Бо ще дві — і можна відкривати власний курорт.

А як ви вважаєте, чи правильно я вчинила, коли наважилася сказати Ірині правду? Чи є в когось з вас схожі історії про таких «гостей»?

Джерело