Коли Оксанка виходила заміж за Сергія, всі подруги дружно попереджали:

– Дивись, там свекруха крута! Кажуть, не любить невісток і всім командує…

Оксана лише посміхалась. Вона була дівчиною розумною, з села неподалік, сирота з п’ятнадцяти років. Виховували її бабуся з дідусем, а після того як їх не стало, вона залишилася сама себе. Коли зустріла Сергія – доброго, лагідного хлопця з технікуму – то мов відчула: це її берег.

Його мама, Галина Іванівна, жила в тому ж будинку, де й син, бо після того як не стало чоловіка переобладнала дім на дві частини. Дочка ж була заміжня в місті. У селі Галина Іванівна мала повагу: строга, акуратна, жінка слова.

Першу зустріч Оксана пам’ятала добре. Хвилювалася. Прийшла з пирогом, в новій сукенці, але руки тряслись.

– Добрий день, – сказала тихо.

– Привіт, Оксано, – відповіла свекруха, окинувши її поглядом.

– Проходь. Сідаємо. Їсти принесла – це вже плюс.

Пироги сподобались, але суворість у голосі залишилась. Відтоді Оксана щодня думала, як догодити свекрусі. То пиріжків напече, то хату прибере, то поможе по господарству. Але Галина Іванівна лише кивала, наче казала: “Добре, але не досить”.

– Вона тебе не любить, – шептала сусідка.

– Вона свою сусідку Наталю хотіла за невістку…

Але Сергій любив Оксану і стояв за неї горою. А невдовзі сталося диво – Оксана зрозуміла, що дитину чекає. І тут почалося щось нове.

Одного дня, коли Оксані було вже важко ходити, Галина Іванівна тихо постукала в двері кімнати:

– Візьми плед. Надворі холодно, а ти ходиш без нічого.

– Дякую, – зніяковіла дівчина.

– І обід я зварила – суп на індичці. Скажеш, якщо щось не так.

Відтоді Галина Іванівна щодня щось приносила: теплий борщ, сирники, трав’яний чай. А коли настав час народжувати, вона сама зібрала речі в пологовий:

– Я ж знаю, що й куди класти. І підгузки взяла, і твої сорочки попрасувала. Не переживай.

Оксана лежала в палаті, тремтіла від страху, а Галина Іванівна сиділа поруч, тримаючи за руку.

– Ти не сама, чуєш? Народиш – і все забудеться. А потім – буде радість.

Після пологів Оксана плакала. Не від болю – від вдячності. Бо поруч була не просто свекруха, а жінка, яка стала їй підтримкою.

– Спи, я з малим посиджу, – казала вона вночі. – І не думай, що ти щось не так робиш. Ти – хороша мама.

Минув рік. Оксана з малим уже були наче дві краплі води – нерозлийвода. Галина Іванівна варила манну кашу, в’язала шкарпетки онукові, вчила Оксану, як запарювати трави при застуді, як парити ніжки, як знімати температуру.

– Якби моя мама була жива, – якось прошепотіла Оксана, – вона б, мабуть, такою й була, як ви…

– Не “ви”, а “мамо”, – тихо сказала свекруха. – Хочеш – так і клич.

З того вечора між ними впала остання стіна. Вони більше не були “свекруха і невістка”, а стали жінками, які підтримують одна одну. Інколи сварились, як усі. Але завжди мирились – тихо, без образ.

Одного разу Сергій захворів – серйозно. Потрапив у лікарню, діагноз був непростий. Тоді вони разом, Галина Іванівна й Оксана, їздили до нього щодня, возили передачі, готували по черзі, молились ночами.

– Ти тримайся, – казала Оксана. – Бо я без нього не зможу.

– А ти тримайся, бо він без тебе – ніхто. І ми його витягнемо, – відповідала свекруха.

Витягнули. Сергій повернувся додому, ослаблений, але живий. І вперше після всього сказав:

– Я вам вдячний, мамо. І тобі, Оксанко. Ви – мої дві найсильніші жінки.

З часом, коли діти виросли, коли внук пішов до школи, Оксана часто дивилась на Галину Іванівну з теплом у серці.

Вона ніколи не була “солодкою бабцею”, яка обіймає щохвилини. Вона була твердою, мов камінь, – але той камінь був теплий. Вона не говорила багато слів, зате робила вчасно й по совісті. І вчила Оксану бути сильною, але людяною.

Коли в селі хтось казав: “Та твоя свекруха – як мати!”, Оксана лише кивала:

– Вона і є моя мати. Бо не та мама, що народила, а та, що душу вклала.

І Галина Іванівна теж часто говорила сусідкам:

– Мені пощастило з невісткою. Як донька. А може й краще. Бо вона не чужа. Вона – моя.

Джерело