В зовсім невеличкій хатині мама Оксани вже давно жила одна.

Вона була дуже хорошою господинею в усьому, хоча останні роки вже важко їй давалося те господарство та побут, вік давався в знаки і вона вже не була такою проворною, як колись.

Мама Оксани дуже любила коли до неї діти, онуки постійно приїжджали. Наготує вона їжі на всіх, жінка завжди знала хто що любить, ніколи не забувала. Нагодує дітей, ще з собою дасть котлеток домашніх, голубців і навіть борщу в баночку наллє.

А готувала вона ну дуже смачно, цього у неї не забереш.

Але не любила Оксана, як не дивно, ніколи до матері своєї їздити. Їй було соромно за маму свою.

Вона у неї, можна сказати, дуже така темна, проста сільська жінка, неписьменна, навіть не знала, де Африка знаходиться.

Все життя жінка лише городом та господарством своїм займалася. В молодості в колгоспі працювала з ранку до ночі, я як вже роки дали своє, то працювати так важко не могла, і пішла прибиральницею.

Оксана була не такою, вона зовсім не пішла у свою матір: мала перспективну вищу освіту, працювала вчителькою англійської мови, репетиторством займалася, дуже добре заробляла, адже попит на це завжди був і є. Вважала себе інтелігенцією, а не такою як мама жінкою сільською, хоч сама й була з села.

Коли батька Оксани не стало, мати залишилася в селі жити зовсім одна. Потрібно було хоч інколи її відвідувати, адже вона була вже старенькою.

А її донька Оксана – одна у неї донечка теж, більше нікому допомагати вже немолодій матері. А мати вже зовсім старою стала, весь час щось забувала, останнім часом осунулася так, говорила не чітко.

Якось Оксана приїхала до своєї матері в село, бо вже багато місяців її не відвідувала, чує горілим в хаті воняє, знову мати каструлю на плиті забула, і зіпсувався її обід.

Сварилася донька в той раз на матір на чому світ стоїть:

– Ти хочеш ще щось нехороше влаштувати влаштувати чи що, чому неуважна така, що ти цілий день робиш в хаті одна, що й їсти зварити собі не можеш нормально? Хоча б суп якийсь поставити, чи картоплю якусь, ти ж одна живеш, тобі багато не треба, – докоряла донька старенькій матері.

– Ну що ти, доню, таке кажеш, я все пам’ятаю, тільки один раз забула всього, таке з кожним буває, не сварися на мене, дитино! Що ж я вдію тут, роки беруть своє.

З роками мама стала ще й хворіти, в додаток, важко ходити було, то тиск високий. Дзвонить мати якось Оксані:

– Доню моя, приїжджай, як можеш, у мене тиск високий. Я не знаю що робити. Важко зараз самій.

– Швидку тоді бери викликай, не чекай нікого і нічого, – ледве стримувалася від роздратування Оксана. – Я що, лікар тобі чи що? Як же ти мені набридла, мати!, – і відключила свій телефон.

Оксана дуже рідко своїй матері дзвонила, навіть, коли та зовсім старою була, завжди казала:

– Якщо потрібно буде щось від мене, сама мені подзвонить, – говорила вона мені це все не один раз.

Коли мати стала зовсім старенькою, вона на вулицю перестала виходити. Оксана тоді приїжджала до неї раз на тиждень, купувала їй дешеві продукти, сміття виносила, прибирала в її старенькій хатині, постійно примовляючи:

– Це ж треба такий бардак розвести, одна людина всього в хаті сидить! Соромно повинно бути тобі! Можна хоча б після себе придбати, адже весь день з ранку до вечора в хаті сидиш.

Потім мовчки йшла додому, гримнувши старенькими дверима, аж штукатурка сипалася.

Мати злягла, а Оксана працювала, не могла вона доглядати за нею, тільки приїжджати стала не раз в тиждень, а через день. Залишить їй їжу і воду на тумбочці і йде.

У той день, коли мами не стало Оксана прийшла дуже пізно до неї.

Мати сумно дивилася на стіну, у неї була температура під 40. Вона вже мовчала, не скаржилася доньці, адже добре знала, що вона не любить цього.

Оксана викликала швидку. Лікар сказав – марно, вже нічого вдіяти не можна. І тоді жінка гірко заплакала.

Мати марила, вона весь час говорила, що скоро поїде додому в село, де вона народилася до своїх батьків.

Потім старенької не стало. Дочка весь цей час була поруч з нею.

Поховала вона свою стареньку маму і стала ходити дуже часто на місце її спочинку, до невеличкого горбика.

– Мені так не вистачає моєї мами, – плакала і скаржилася вона мені. – Пам’ятаю, як сміялися ми з нею і розповідали один одному про свої справи. Вона була для мене такою рідною, такою близькою! Як я шкодую, що ті часи більше не повернуться.

Я дивилася на Оксану здивованими очима і не розуміла її, адже не так давно вона просто навіть години для мами знайти не могла, а тепер так сумує за нею.

Але засмучена Оксана через горе забулася все погане, що говорила своїй матері. В пам’яті були лише найкращі моменти життя поряд з найріднішою людиною, яку вона не цінувала останнім часом, про що так шкодує зараз.

Чому батьки шкодують про втрачених батьків дуже пізно, добрими словами і з теплом їх згадують тоді, коли їх вже немає, на жаль?

КІНЕЦЬ.