Я – скромна пенсіонерка з села, яка живе звичайнісіньким життям. Мій син, Іван, влаштував своє життя в столиці, одружившись у тридцять з невеликим років на жінці на ім’я Христина, яка на десять років його молодша. Хоча спочатку я не любила Христину, але заради сина прийняла її.

Вони благословили мене онуком Артемкою, якого я обожнюю, хоч і бачу його рідко. Цього літа, у зв’язку з житловими проблемами, Іван попросив мене дати притулок Христині та Артемці на три місяці.

Я погодилася, радіючи можливості проводити час з онуком, але побоюючись спільного проживання із Христиною.

Перші дні пройшли у жахливих випробуваннях для мене. Христина лежала, уткнувшись у телефон, байдужа до домашньої їжі, яку я готувала.

Вона воліла замовляти дорогі страви, випробуючи цим моє терпіння, оскільки, незважаючи на десятирічне спільне життя, вони з моїм сином досі не можуть вирішити питання з житлом.

Причина мені була зрозуміла. Іван єдиний годувальник, а Христина, незважаючи на те, що Артемко вже ходив до школи, не працювала.

Її непотрібні витрати мене турбували найбільше з огляду на тягар Івана. До цього додалися єхидні зауваження сусідів щодо щоденних замовлень ресторанних страв Христиною.

Незважаючи на те, що я намагалася врахувати їхні кулінарні уподобання і приваблювала саму Христину до приготування їжі, вона наполегливо продовжувала замовляти продукти.

Я не наважуюсь висловити свої побоювання Івану, не знаючи його реакції. Однак стає нестерпно спостерігати у власному домі безтурботне марнотратство і зневагу до моєї праці та праці мого сина.