У віці 35 років я стала вдовою і мала одна виховувати двох синів.

Протягом чотирьох років мені було важко справлятися з усім одним.

Незабаром мене знайшов мій перший чоловік Павло.

До народження дітей ми з Павлом прожили разом рік, але потім розлучилися.

Я вийшла заміж за іншого, народила дітей – і стала вдовою.

Павло знав мою ситуацію і хотів підтримати мене.

Ми почали спілкуватися, і він допомагав мені як міг.

Поступово ми зрозуміли, що наші старі почуття повернулися і ми знову почали зустрічатися.

Зрештою, ми з’їхалися, і Павло знову зробив мені пропозицію.

Однак мої сини не прийняли Павла.

Незважаючи на те, що я була щаслива, що знайшла хорошу людину, мої діти не хотіли, щоб він жив з нами.

Моєму старшому синові на той час було 15 років, а молодшому — 13 років.

Я розуміла, що їм важко прийняти нову людину після втрати батька, але я також відчувала, що заслуговую на щастя.

Павло добре ставився до моїх синів, але чомусь вони його недолюблювали.

Життя в атмосфері постійного нерозуміння було стомлюючим, і я не знала, що робити, щоб покращити ситуацію.

Павло був терплячий і вірив, що все пройде, але я не знала, скільки часу це займе.

Я не хотіла втрачати чоловіка, який став мені дуже дорогим, але я також не знала, як пояснити це своїм дітям.

Я була впевнена, що через кілька років мої сини виростуть, поїдуть із дому, і я залишусь сама.

Тому й не хотіла згаяти шанс провести старість з коханою людиною лише тому, що мої сини його не схвалювали.

КІНЕЦЬ.