Сьогодні я пишу сюди в єдиній надії на те, що хтось, можливо, допоможе мені порадою або хоча б підтримає в непростій ситуації, яка склалася у моєму житті.

Я дуже не хочу зіпсувати відносини зі своїми дітьми, правду кажучи.

Розповім все по порядку, бо сама не знаю, як діяти далі.

Справа в тому, що мені зараз 54 роки, вже п’ять років, як не стало чоловіка, на жаль.

Щоб вам була зрозуміліша уся суть моєї ситуації, то краще я трохи розповім вам про свого чоловіка.

Про нашу пару всі говорили, що шлюб наш благословенний на небесах, настільки ми підходили один одному.

В університеті ми почали зустрічатися на другому курсі, а на останньому, не чекаючи закінчення навчання, відразу одружилися.

За 27 років нашого шлюбу я ні разу не пошкодувала про те, що стала дружиною свого коханого чоловіка.

Разом з Петром ми переживали всякі життєві труднощі, що виникали на нашому життєвому сімейному шляху.

А коли мій чоловік дізнався про те, що я чекаю дитину, то набравшись великих боргів, все ж купив нашу першу квартиру, не бажаючи, щоб ми з маленькою дитиною разом тулилися по незручних маленьких і брудних гуртожитках.

Дивно про це говорити, але складалося таке відчуття, наче випробовуючи нас з Петром на міцність, доля послала нам двійнят.

Ось вже де нам довелося неабияк потрудитися: про памперси, пральну машину і інші речі, які полегшують побут молодим батькам ми тоді і мріяти не могли.

Але мій Петро крім того, що важко працював, аби ми ні в чому не мали потреби, ще й дуже допомагав мені.

Петро вставав вночі до наших діточок, допомагав на кухні і по дому після роботи.

Будучи заміжньою за таким надійним та люблячим чоловіком я відчувала себе як за кам’яною стіною кожну хвилину.

Згодом, з різницею в чотири роки з двійнятами у нас народився синочок.

І ми стали дуже великою і щасливою сім’єю, усім людям на заздрість.

Якщо я почну перераховувати, скільки всього хорошого зробив мій чоловік Петро для мене та дітей, то історія затягнеться надовго і часу не вистачить, щоб описати все.

Просто скажу єдине, що кращого батька і чоловіка складно собі уявити, для жінки це справжнє щастя.

Ми з нашими дітьми дуже важко переживали його втрату, навіть згадувати важко ті часи.

І нехай пройшло цілих 5 років відтоді, але діти до цих пір не можуть змиритися, що батька більше немає поруч з нами.

Дочкам нашим, звичайно, було трохи легше прийняли відхід батька, у кожної вже є свої діти, які відволікають їх від сумних думок.

А ось синові довелося найважче, вони були особливо близькі з татом, адже батько багато чого його навчив.

Я теж засмученою постійно ходила, і це дуже підкосило моє здоров’я в перші роки після того, як не стало рідної моєї людини.

Зрозумівши, що затяжний смуток ні до чого доброго не приведе, адже я все ще потрібна своїм дітям, я стала більше часу проводити в міському парку, я там багато гуляла, просто відпочивала на самоті.

Під час однієї з прогулянок я познайомилася з чоловіком, виявилося, що він теж два роки як залишився без дружини, її теж не стало, в ньому я побачила таку ж самотність, яку відчувала сама.

Спочатку з Олегом ми спілкувалися більше в дружніх бесідах, даючи один одному підтримку в зв’язку з тим, що ось так несподівано залишилися без рідних та близьких нам людей.

Але я і не помітила, як мій новий друг став надавати мені знаки уваги, а пізніше у нас і зовсім зав’язався роман, я зрозуміла, що він є частиною мого життя і я не уявляла тепер його без Олега.

Я довго сумнівалася, відкидала докори сумління з приводу того, що завела нові відносини після того, як не стало чоловіка, але потім трішки заспокоїлася.

Лише своїм дітям про те, що у мене з’явився чоловік, що я познайомилася з Олегом і він близька мені людина, так і не сказала, хоча пройшло вже чимало часу.

І ось, чесно кажучи дуже несподівано для мене, три дні тому Олег зробив мені пропозицію жити разом.

Спочатку я дуже зраділа цьому, адже нам так добре разом, я відчула, що життя продовжується, але потім згадала про своїх трьох дітей і про те, що вони можуть сказати, дізнавшись про моє життя.

І дочки, і син мій, як я вже говорила, дуже любили свого татуся, і вони просто не пробачать мені, що я вирішила замінити його іншим чоловіком, адже для них він незамінний і вони й досі згадують постійно про нього.

Я відчуваю, що буде велике непорозуміння у нашій сім’ї, діти мене не пробачать, а найбільше мене хвилює те, що вони взагалі можуть перестати спілкуватися зі мною.

Можливо, ви теж мене засудите, але мені дійсно добре з моїм обранцем, він дуже добра і розуміюча людина, та й я не хочу залишатися на старості років сама.

Якби мої діти погодилися з ним познайомитися, то він обов’язково їм сподобався б.

Але я і подумати не можу про цю розмову. Як мені бути?

Як зважитися на розмову зі своїми дітьми? У доньок свої сім’ї, у них життя продовжується.

Син теж мій зараз зібрався одружуватися, останнім разом такий щасливий до мене приходив, аж очі світилися.

А я не хочу більше залишатися одна, життя так швидко спливає.

Як мені правильно вчинити, щоб не псувати відносини з дітьми?

КІНЕЦЬ.