Моя сусідка Галина мала досить таки непросту жіночу долю.

Про це всі рідні і близькі знали, та люди, які були знайомі з її життям.

Моя сусідка вийшла заміж з великого та щирого кохання, але за рік після їх весілля чоловіка її не стало.

Тоді наче щось перевернулося в її душі, була суцільна пустка.

Усе їй стало байдуже в цьому світі, погляди та цінності зовсім змінилися, на жаль.

Просто все життя змінилося, несподівано, в один день, розділилося на до і після.

Відтоді Галина взялася за роботу, з ранку до вечора працювала, щоб не сумувати і не згадувати про втрату свою.

Але не даремно люди говорять, що час швидко лікує.

Правда, минуло трохи часу і жінка звиклася з таким життям.

Жила з вечора до ранку, навіть друзів не мала, все її спілкування зводилося до розмов з колегами на роботі та родичами на великі свята, на які вона теж ходила досить рідко.

Єдина розрада та любов у Галини була її племінниця Олеся, єдина донька її рідної сестри.

Моя сусідка відносилася до неї, як до власної рідної донечки, якої у неї ніколи не було.

Можна сказати, що виростила її разом з сестрою, все робила для неї, як рідна ненька.

Свого часу на навчання племінниці Олесі відкладала гроші не один рік для цього.

Та й, як навчалася племінниця, то тітка Галина досить таки частенько їй давала гроші.

Минули роки швидко, Галина сама якось дуже швидко постаріла.

Весь цей час моя сусідка жила одна в своїй великій хаті.

За життя вона багато чого пристаралася, відклала чималу суму грошей, адже багато не витрачала на себе, зробила гарний ремонт у хаті, поставила новий високий паркан, провела газ та воду в хату.

Як Олеся приїхала з навчання, відразу Галина покликала її до себе в хату.

– Ти, дитино, знаєш, що була мені всі роки, як за рідну донечку, яку я сама не маю. Прожила я своє життя не так добре, як хотілося жити, але доля у мене така, нехай так і буде.

Скоро вже на пенсію піду, задумуюся я останнім часом, що нікому я не потрібна, адже немає у мене рідніших людей за тебе та сестру.

Маю надію, що ти мене доглянеш, а я віддам тобі все, що маю. Все життя не даремно працювала.

Ти у мене єдина надія на старості років, лише на тебе сподіваюся.

Молода Олеся, від таких слів тітки, лише дуже зраділа, обійняла тітку і запевнила, що ніколи її не залишить одну, завжди буде поруч, щоб не трапилося в її житті.

З часом вийшла племінниця швидко заміж.

Галина на весілля подарувала їй документи на свій будинок, віддала всі гроші, адже їй стільки не треба.

І першим часом племінниця таки довідувалася до тітки, поки жила у маминій хаті, а потім стала все рідше приходити, виправдовувалася, що зайнята.

А нещодавно Галина, несподівано для себе, дізналася, що Марія з чоловіком поїхала у Львів до його родичів, знайшли там хорошу роботу, вже планують купляти житло там, а сама Галина живе на Одещині і розуміє, що племінниця далеко тепер від неї і не зможу допомагати, в разі потреби, їй.

Виявляється рідна сестра Галини давно вже про все це добре знала, але їй навмисно ніхто нічого не розповідав. Виявляється, що вона тепер зовсім сама залишилася, але без хати і грошей, лише пенсія єдина на життя залишилася.

Тепер немолода Галина дуже шкодує, що довірилася рідним людям, можливо б, чужа людина доглянула її, якби вона щось мала б дати взамін.

А тепер вона зовсім нікому не потрібна, ні до кого й заговорити навіть, навіть житло, в якому вона живе вже не належить їй.

Племінниця лише рідко телефонує, просить зрозуміти, що вона молода і життя змінилося в неї дуже різко.

А винити кого тут? Нікого, крім себе.

Прикро, що рідні люди зрадили на старості років.

А що сусідка моя тепер може вчинити, хіба вже щось зміниш?

КІНЕЦЬ.