Моя бабуся Ніна, завжди ставилася до мене дуже добре, набагато краще, ніж до інших своїх онуків, я сам добре це помічав, та й всі, напевно.

Я завжди знаходився поряд з нею, скільки себе пам’ятаю.

навіть в той час, коли я вже підріс, прибігав до бабусі, щоб дізнатися як її справи, я любив з нею спілкуватися, розмовляти про життя.

Якось я прийшов до неї щось допомогли, як робив це завжди, а вона просто лежить і нічого мені не говорить, я зателефонував фахівцям і їй допомогли.

Відтоді бабуся ще більше любила мене, сказала, що у неї все добре завдяки мені, ми з нею ще більше зріднилися, ніж до того.

Відтоді ми з бабусею постійно стали найріднішими людьми.

Я постійно розповідав про всі свої таємні мрії.

Навіть про те, яка дівчина мені подобається, лише з нею ділився своїми секретами.

Мама, чомусь, зовсім не розуміла такої дружби, постійно казала мені, що немає чого бігати щодня до старенької бабусі.

Коли мені виповнилося вже 18 років, я випадково знайшов документи, в яких говорилося, що в мене інший тато, що саме він мені рідний.

Я не повірив в це, мені дуже важко було збагнути подібне.

Але коли я добре подумав, то згадав, що тато завжди був холодний до мене, він ніколи не похвалить мене, й слова доброго зайвий раз не скаже, ніколи не повів за руку в магазин чи куди ще як водить менших своїх синів Романа та Миколу.

Тоді виявляється що і бабуся мені не рідна, адже вона мама мого вітчима.

Я тоді зовсім заплутався, і щоб розібратися в усьому, пішов до бабусі, адже, щиро кажучи, я навіть й не знав куди мені йти.

Бабуся підтвердила, що я дійсно не її рідний внук, але, добавила, що з усіх любить мене найбільше, я найрідніша людина для неї, не дивлячись ні на що, лише я їй близький і улюблений онук.

Я вірив їй, тому що і для мене вона найрідніша, я відчував, що бабуся це щиро говорить і дійсно тягнеться до мене дуже.

Після закінчення навчання я зустрів Світлану, дуже добра дівчина, ми довго з нею зустрічалися, багато спілкувалися, а потім ми з нею вирішили одружитися і першій, кому я про це розповів, була моя бабуся Ніна.

Жити ми почали в орендованій квартирі, а орендували її дуже близько до бабусі, в сусідньому будинку, щоб мені легше було їй допомагати, щоб ми були близько і не їздили на інший край міста нашого.

Грошей не було ні в мене, ні в Світлани особливо, адже ми були зовсім молоді, важко було.

Тому ми з дружиною таки вирішили економити, збирати кошти на купівлю свого власного житла.

Бабуся Ніна, хоч була старенька, але часто приходила до нас в гості, обов’язково принесе якийсь потрібний у господарстві подарунок, якийсь смаколик приготує чи купить фрукти якісь по дорозі, де жінки домашні продають.

Моя мама про мене згадувала лише коли їй щось потрібно, вона була заклопотана своїми сімейними справами.

Відтоді, як я дізнався правду про батька, вона перестала мені допомагати, таке враження, що їй нібе легше стало від того, що вона більше не тримала цю таємницю в собі, а вітчиму не доводилося вдавати, що він любить мене, як рідного сина.

У мене склалося таке враження, що усім від того стало легше.

Говорячи, що я виріс, а в неї ще два малих сини, яких потрібно ставити на ноги їй з чоловіком, мама постійно скаржилася на своє непросте життя.

Я не ображався, це ж мама, адже в душі розумів, що їй дійсно було важко.

Про те, що люди не можуть знайти спільну мову через спадок, я часто чув по телевізору, але ніколи не думав, що мене може стосуватися.

Бабусі не стало зовсім несподівано. Це була єдина рідна душа яка мене любила.

Через деякий час сказали, що нотаріус має надати нам всі документи про спадок. Запросили й мене.

Коли побачили моя мама і вітчим що я прийшов, здивувалися. Хотіли відправити назад, мовляв, тобі немає що тут робити. Що мені там робити?

Адже бабуся не рідна мені, це всім було зрозуміло, що я не маю зовсім ніякого відношення до спадку.

Мама також не в захваті була від того, що я прийшов.

Інколи мені здавалося, що вона не любить мене, але за що?

Коли прочитали заповіт, я був дуже здивований. І не тільки я.

Виявляється, що свою велику квартиру бабуся залишила в спадок лише мені одному і більше нікому, така була її воля остання.

Там був ще якийсь короткий лист для батька, декілька речень всього.

Вона пише, що Миколі та Роману ви допоможете самі, а Євгену я залишаю свою квартиру.

Я не знав, що мені робити – сумувати чи радіти.

Але виявилося, що сумувати.

Враз все сімейство відвернулося від мене, навіть спілкуватися зі мною не стали.

Вітчим весь час говорив, що то все неправильно, ця квартира мала б бути лише його, а він вже розпоряджався б нею.

Мама теж від мене відвернулася, бо розуміла, що їм нічого не дістанеться вже.

Нам з Світланою відтоді було дуже непросто.

Родичі усі телефонували, казали, що це не правильно і я маю відмовитися від квартири, і я вже хотів це зробити.

А потім передумав – це була така воля моєї бабусі Ніни.

Ну чому я маю відмовлятись?

Тепер у мене є житло, але немає родини, на жаль.

Чи, можливо, я не вірно роблю і віддати квартиру мамі і вітчиму, щоб не втратити зовсім свою сім’ю, можливо, вони сплатять мені хоч якусь частину?

КІНЕЦЬ.