Наталя росла в забезпеченій сім’ї.

Тато купляв їй все, що дівчинка хотіла. Щоправда, тато проводив з донькою мало часу.

У нього був власний бізнес, чоловік багато працював. Якщо він і з’являвся вдома, то лише, щоб провідати своїх коханок.

У Івана Вікторовича нібито була жінка, старша від Наталі на кілька років. Наталя ж вступила на навчання на педагогічний факультет, хоч сам батько хотів, що донька була стоматологом. Але вона наполягла на своєму.

Підрісши, дівчина не хотіла приймати від батька грошей, жила на стипендію. А влітку вона пішла на практику в дитячий табір, хоч тато пропонував доньці відпочинок за кордоном. Вона відмовила йому, адже любила дітей. Був вечір, саме прибув автобус з дітьми з дитячого будинку.

Всі дітки миттю не зайняли свої місця в будинку, а ось останньою вийшла дівчинка. Вона була худорлявою та змарнілою, її погляд був зовсім не дитячий.

Згодом діти почалися скаржитися, що в будинку неприємно пахне.

Це все була винна Дарина. Наталя пішла в будинок, щоб перевірити, в чому справа. Виявилося, дівчинка ховала під подушкою котлети після обіду. А вони аж прокисли.

Дівчинка винувато поглянула на Наталію, а потім мовила:

– Це для братика.

– А де ж твій братик?

– Він в дитячому будинку.

Після цих слів Наталя одразу зателефонувала своєму батькові та попросила в нього грошей.

– Ну нарешті донька попросила в мене допомоги, а я вже подумав, що вона образилася, – подумав про себе чоловік.

– Доню, а тобі для чого стільки? Хочеш придбати собі автомобіль?

– Ні, тату.

Хочу закупити якомога більше їжі для дітей з дитячого будинку.

– Ох ти й добра душа, Наталю, – сказав батько та посміхнувся.

КІНЕЦЬ.