Коли на порозі квартири зʼявилася свекруха, Ольга тільки підняла брову і руку з ручки дверей не забрала.

– Я прийшла ділити майно, Олю. Юрко сказав, що він нічим цим не займатиметься. А нажили ви разом багато чого, треба це все по-людськи поділити, – Зінаїда Іванівна обвела рукою перед собою, наче чаклувала, і замовкла, глянувши на невістку.

Про те, що мати майже колишнього чоловіка прийде ділити майно у вихідний Ольги, вона й не здогадувалася, ніхто її заздалегідь не попередив. Олі на мить навіть здалося, що й сам Юрко був не в курсі того, що вирішила зробити матір.

Оля обернулася, подивилася на речі в квартирі і відкрила двері. Краще закінчити з цим одразу.

Вона стільки нервів витратила на матір чоловіка, що зараз Ользі хотілося вирішити питання, яке її цікавило, раз і назавжди.

Оля просто уявила розмови цієї невисокої худенької жінки у береті синього кольору із сусідками, продавцями у магазинах та у черзі на оплату комунальних послуг.

Скрізь би свекруха пліткувала про неї, втім, це завжди було. Додавати до її переліку ще й поділ майна не хотілося.

Можна було б, звісно, сказати, що це Зінаїда Іванівна винна у розлученні. Але це було б найпростіше. Все ж таки у стосунках винні двоє – чоловік і дружина.

Свекруха уважно оглянула невелику кімнату, однозначно прицінюючись, потім зробила крок із центру у бік шафи, але одразу змінила напрямок і підійшла до серванту, який Ользі дістався ще від бабусі, як, втім, і квартира, і відкрила дверцята.

У цей момент Ользі стало ясно: Зінаїда Іванівна прийняла спонтанне рішення про поділ нажитого ними майна і зайшла до невістки, швидше за звичкою, аніж з корисливою метою, яку вона озвучила.

– Телевізор Юрко купував до одруження, тому його заберемо без розділу, – сказала вона.

– Давайте так, Зінаїдо Іванівно, – почала звично Ольга.

Діалоги їх завжди були однакові. Свекруха докоряла, звинувачувала, чи просто була незадоволена. А Ольга висловлювала свою точку зору на те, що відбувається, і ставила свої умови.

– Ви сядьте, напишіть список того, що хочете забрати, точніше, поділити, а я вже ознайомлюсь і пізніше ухвалю рішення. Особисті речі Юрко забрав давно, машину виставив на продаж, телевізор забере. У мене сьогодні вихідний, і я не хочу витрачати його на все це.

Зінаїда Іванівна надула щоки.

Втім, як і завжди.

Її син завжди мовчав коли свекруха говорила і кивав, а потім робив те, що йому хотілося. А невістка заперечувала, свої умови виставляла – це жінці не подобалося.

Особливо й ділити в квартирі між подружжям не було чого. Оля після того, як не стало бабусі зробила самотужки косметичний ремонт і переїхала від батьків у маленьку однокімнатну квартиру на околиці.

Тут же ж на автобусній зупинці познайомилася Оля з Юрком.

Вони разом часто не могли виїхати з дому до місця роботи, бо єдиний автобус вже не зупинявся на їхній зупинці, проїжджаючи повний пасажирами.

Доводилося разом ловити попутку, так і подружилися, стали зустрічатися частіше і Юрко, несподівано для Ольги, зробив їй пропозицію.

Перший місяць справді був медовим. Навіть Зінаїда Іванівна поводилася коректно і ніяк не видавала своє реальне ставлення до жінки, що зазіхнула на її синочка. А потім…

А потім, після трьох місяців спокійного і розміреного сімейного життя, і Олю і Юрка перевели на віддалену роботу.

Раніше вони сумували один за одним, писали милі записочки, дзвонили один одному, зустрічаючись тільки пізно ввечері, спали й бігли на роботу.

Купили у кредит старий автомобіль, щоб можна було їздити разом на роботу, а не на громадському транспорті.

Жити удвох у маленькій квартирці, бути разом цілодобово, виявилося важко.

Олі зло жарко, вона відкривала навстіж вікна, Юрко нервував і казав, що йому дує.

Сварки були на порожньому місці: кому мити посуд, кому прибирати ванну кімнату, хто виносить сміття і йде по продукти. Обмовившись, обоє залишалися при своїй думці і з образами.

А коли Ольга заслабла, Зінаїда Іванівна вирішила, що зараз пора, і Юрко очікувано швидко переїхав до матері.

Назад він не повернувся. Вільне життя, де поряд мати, подобалося Юрку більше, докладати зусиль, щоб будувати сім’ю, йому не хотілося.

Оля вважала цей вчинок початком розлучення. Сама не дзвонила, не писала. Дівчата створені для кохання, вибачення не для них.

Через три місяці Юрко запропонував розлучитися. Оля одразу погодилася.

Він приїхав забирати свої речі і замʼявся у коридорі. Йому раптом захотілося обійняти Олю і довго цілувати. Скучив.

Оля відвернулася і пройшла в кімнату, щоб не посміхнутися чоловікові і сказати:

– Я так скучила!

– Машину продаватимемо, чи як? – запитав чоловік, щоб перевести тему.

– Якщо хочеш – залиш собі, тобі ще кредит виплачувати, я не проти.

– Вдома працювати навіщо мені машина, брав же ж на…

Як же Юрку хотілося в цей момент сказати: “Пробач” або “Давай спробуємо спочатку”, але телефонний дзвінок змінив настрій і телефон все продовжував дзвеніти.

– Відповідай, мені пора, бувай, – Оля відкрила двері і Юрко пішов.

…Зараз Зінаїда Іванівна не могла відступити. Вона усвідомила, що ділити щось більше, але як це виглядатиме? Для чого тоді прийшла?

– Ще дещо було, я памʼятаю, – раптом стрепенулася вона. – А он воно! Теж навпіл!

Зінаїда Іванівна показала пальцем кудись на сервант.

Ольга застигла від несподіванки.

Велика рожева скарбничка у вигляді поросятка стояла на верхній полиці. Вона, справді, була там і зараз, купили її Ольга та Юрко якраз після весілля.

Їм дуже хотілося злітати кудись у теплі краї на медовий місяць, але тоді не вийшло…

– Давай збирати, а потім як полетимо туди, куди захочемо і не будемо ні в чому собі відмовляти! – запропонував Юрко і вийняв з пакета величезну рожеву скарбничку з кераміки.

– Тільки давай дамо один одному обіцянку, що не братимемо ці гроші і витратимо їх тільки на подорож удвох, – погодилася вона.

І свинка-скарбничка посіла почесне місце у серванті.

Оля подивилася спочатку на матір Юрка, а потім на рожевий посуд і навмисне почала тягнути кожне слово:

– Скарбничку чіпати не смійте!

– З чого це раптом? – Зінаїда Іванівна підсунула стілець ближче до серванта й полізла по скарбничку.

Оля опинилася біля неї за кілька секунд і спробувала відібрати скарбничку.

– Віддайте, – тягла до себе її Ольга.

– Я завжди знала, що ти жадібна! Обібрала мого Юрко, а він тепер переживає через розлучення. Ще й спільні гроші не віддаєш!

– Ах, він переживає, а я?! Віддайте, говорю! Ці гроші збиралися на подорож і будуть витрачені тільки на неї. Я що, на вашу думку, залізна? – і Ольга розтиснула руки.

Зінаїда Іванівна, яка не чекала такого повороту, захиталася на стільці і опинилася на дивані, який стояв упритул. Скарбничку вона міцно тримала в руках.

– Не віддам. Все наше.

Оля схрестила руки і замотала головою з боку на бік.

– Тоді я дзвоню синові.

– Дзвоніть. Так, дзвоніть.

– Оля до мене свариться, синку, – жалібно сказала мати в слухавку.

Юрко приїхав через годину.

– Що тут відбувається?

– Твоя мати прийшла і ділить наше майно. Ось взяла свинку-скарбничку і хоче поділити те, що в ній лежить.

– Мамо, навіщо ти взагалі прийшла до Ольги? Скарбничку ми не ділитимемо.

– Як?! – очі матері помітно округлилися.

– А так. Ці гроші …

– Тільки на мандрівку, – сказали хором Ольга і Юрко.

Оля притиснула долоню до губ і засміялася.

– Так. Куди поїдемо, ми вирішимо самі. Мамо, поїхали додому, у мене закінчується обідня перерва.

– Тоді телевізор давай заберемо.

– Навіщо тобі третій телевізор в однокімнатній квартирі?

– Але ж він твій і куплений до весілля.

– Я вирішив його залишити Ользі, мамо, не затримуй мене. Олю, вибач за цю комедію. А з приводу скарбнички… Вибирай, куди поїдемо, давай витратимо ці гроші, щоб не було більше суперечок…

…Шум моря не давав заснути. Оля лежала і дивилася на хвилі, що повільно котилися на берег. Місяць, гарний і байдужий, повільно плив по своєму небесному морю.

– Спиш? – надійшло повідомлення на телефон від Юрка.

– Ні. Море не дає заснути.

– І я не сплю. А в мене ігристе. Мене поселили в будиночок для молодят, переплутали, мабуть.

– А у мене є полуниця. А ігристого нема.

– Хочеш, я принесу?

Вранішній легкий бриз. Хвилі накочували майже безшумно, щоб не розбудити двох людей, що спали в одному ліжку, в номері з виглядом на море.

Оля розплющила очі і схопила будильник.

– Ти чого? – спитав Юрко, не повертаючись.

– Ох, думала, проспала на роботу…

– Значить, добре вчора відпочила. Сьогодні будемо також відпочивати? – Юрко простягнув їй руку, щоб пригорнути до себе.

– Обов’язково, прошепотіла вона, влаштовуючись на його плечі зручніше. – А твій номер як же ж? Відмовитись треба.

– Навіщо? Там ліжко, знаєш яке, рук не вистачить показати, скрізь відпочиватимемо, дружино, – засміявся Юрко.

– А могли розлучитися, безглуздо було б…

– Через два роки знову в подорож поїдемо, якраз назбираємо грошей.

– Чому через два? – запитала Оля.

– Ну, кризу першого року спільного життя пережили, а наступна – в три роки.

– На скарбничку згодна, на кризу – ні. Давай без нього.

– Давай! – погодився Юрко й поцілував дружину.

КІНЕЦЬ.