Після школи я поїхала вчитися до іншого міста. В університеті зустрілася зі своїм майбутнім чоловіком. Після закінчення навчання ми одружилися і почали жити на орендованній квартирі. Поки обидва працювали, жили нормально. Але я заваrітніла. Хотіла перервати вагітність, але чоловік бив себе п’ятою в груди, обіцяв, що знайде підробіток (його зарnлата майже вся йшла на оnлату житла та комуналки) і я вирішила народ жувати.

Два роки, після мого відходу в деkрет, чоловік не міг (або не хотів) знайти нормальну роботу чи підробіток. Мені, поряд із турботою про доньку та клопотами по дому доводилося підробляти (і шила, і ночами писала реферати з курсовими), щоб було що їсти.

Зрештою , мені ця каторга набридла, я розлучилася з чоловіком і забравши дитину повернулася до свого міста. Чоловікові було все одно, а свекруха nроводжала мене прокльонати… Потім я одружилася вдруге.

Новий чоловік прийняв та виховав дівчинку, як рідну. І хоча вона знала, що мій чоловік їй не батько, називала його татом. Коли дівчинці виповнилося дванадцять, свекруха раптом згадала про нас із дочкою. Подзвонила, закликала забути минулі образи, заявила, що скучила за онукою…

П’ять років вони спілкувалися телефоном. Свекруха сама не приїжджала, а дівчинку відпускати до неї я не наважувалася. Після закінчення школи дочка захотіла вчитися в тому самому університеті, що я. Свекруха, дізнавшись про це, запропонувала внучці жити в неї на успадкованій від когось із родичів квартирі. Дівчинка поїхала, а за місяць дзвонить у паніці! — Бабуся мене виселяє! Виявилося, що синочок із ваrітною пасією вирішив там жити.

Ось свекруха і виганяє онуку надвір. Моя нинішня свекруха вийшла в тому місті на знайому і впросила ту прихистити дівчинку, доки знайдемо їй житло. Чоловік зірвався з роботи, поїхав, знайшов кімнату в якоїсь бабусі, підписав договір, перевіз дівчинку. Про цю прогнивлу родину ні я, ні дочка чути більше нічого не хочемо!

КІНЕЦЬ.