Ми з дружиною прожили душа в душу протягом всіх цих років. Нам вдалося досягти гармонії не лише в стосунках, але і у власній справі. Тому на даний момент ми маємо власний бізнес. І, звичайно ж, з документами, податками і так далі проблем у нас ніколи не було. Тож можете собі уявити моє здивування, коли в минулому місяці ми отримали лист із суду. Хтось подав на нас позов. І от хто це зробив ми поняття не мали.

Олена почала здогадуватися, що це зробив її біологічний батько. І коли ми почали розбиратися у справі, то вияснили, що заява щодо призначення аліментів.

Офіційними опікунами моєї Оленки до 18 років були дідусь і бабуся. Мама померла ще коли дівчинці було 2 роки, а батько відразу почав гуляти з усіма жінками направо й наліво. І якось у них в домі поселилась Ліда, що написала заяву про відмову від маляти. Дідусь і бабуся не могли залишитися осторонь, тому не бачили іншого виходу, як просто взяти і вдочерити рідну внучку.

Протягом цих довгих років рідний батько ні разу не навідувався до своєї дитини. Ніяких подарунків, приємних слів або хоча б якихось слів. І ось через сорок років він згадав про доньку і то лише через те, що більше не знає, де можна взяти грошей на прожиття. Мені стало дуже образливо за дружину, адже вона така добра, а такі підлі люди нахабно цим користуються.

Мені здається, що якби він прийшов до нас особисто, попросив вибачення і запитав, чи ми можемо йому допомогти, то ситуація не виглядала б настільки абсурдною і ми б не так розізлилися. Але таємно подавати на рідну доньку до суду – це просто верх неадекватності.

На мій подив Оленка не збирається піддаватися емоціям і наскільки я зрозумів, вона налаштована рішуче. Ніяких грошей виплачувати не збирається.

Декілька разів я намагався зрозуміти, чому все складається так. Чому існують люди, які думають, що заслуговують на чиюсь допомогу, коли самі жахливо вчиняли по стосовно цих людей.

Невже чоловік думав, що Олена настільки дурненька, що про все забуде і бігом побіжить платити йому гроші? Мені шкода дружину, адже вона ніколи не знала батьківського тепла, підтримки, не тримала за руку маму чи тата.

Цей випадок змусив мене задуматися над життям і я точно зрозумів, що варто піклуватися про діток, аби на старості було до кого притулитися.

КІНЕЦЬ.